9 травня 2022 року

Тема: Джон Майкл Грін "Провина зірок"

Крок перший. Перегляньте експрес урок.

Крок другий. Перегляньте художній фільм за посиланням нижче, якщо не дивилися раніше.

https://rezka.ag/films/drama/3452-vinovaty-zvezdy.html

Крок третій. Розгадайте кросворд.

Крок четвертий. Охарактеризуйте героїв твору, використайте слова з хмарки слів.

13 травня 2021 року ( перший варіант - від вікна ряд, другий - від дверей)

Варіант І

Рівень 1 – Тести (3 б.)

1.      Де зародилося Просвітництво?

а) Велика Британія

б)Німеччина

в) Америка

2.      Ф.Кафка є представником … літератури

а) німецької

б) австрійської

в) італійської

3.      Що лежить в основі символізму

а)суб’єктивна концепція людини

б)принцип фіксування миттєвих почуттів

в)ідея самоцінності мистецтва

4.      Батьківщина М. Булгакова

а) Україна

б) Росія

в) Америка

5.      Роки життя Г.Аполлінера

а)1564-1616

б)1643-1713

в)1880-1918

6.      Представником футуризму є…

а) Г. Аполлінер

б) В. Маяковський

в) А. Бретон

Рівень 2 (3 б.)

1.      Встанови відповідність між твором та автором:

2.      Встанови послідовність подій у творі  «Фауст»:

Рівень 3 (3 б.)

Дати відповіді на запитання

1.      Що таке модернізм?

2.      Назвіть тему та ідею твору «Перевтілення»?

3.      Назвати особливості авангардизму.

Рівень 4 (3 б.)

Написати твір-мініатюру (до 10 речень) на тему «Мій улюблений герой із прочитаних творів»

Варіант ІІ

Рівень 1 – Тести (3 б.)

1.      Виберіть представників Просвітництва

а)Лорка, Гете, Свіфт

б)Шекспір, Брехт, Гете

в)Свіфт, Шиллер, Гофман

2.      «Перевтілення» за жанром

а) повість

б)новела

в) балада

3.      Гете – представник … літератури

а) англійської

б) французької

в) німецької

4.      Що лежить в основі модернізму

а) суб’єктивна концепція людини

б) принцип фіксування миттєвих почуттів

в) ідея самоцінності мистецтва

5. Справжнє прізвище А. Ахматової

а) Земська

б)Горенко

в) Андрєєва

6. Представником кубізму є…

а) Г. Аполлінер

б) В. Маяковський

в) А. Бретон

Рівень 2 (3 б.)

1.      Встанови відповідність між автором та твором:

2.      Встанови послідовність подій у творі«Перевтілення»:

Рівень 3 (3 б.)

Дати відповіді на запитання

1.      Назвати періоди розвитку романтизму в США.

2.      Що таке просвітництво?

3.      В чому полягає новаторство Г.Аполлінера?

Рівень 4 (3 б.)

Написати твір-мініатюру (до 10 речень) на тему «Яку книгу і чому я раджу прочитати»

Життєвий і творчий шлях російського поета 

Бориса Пастернака (1890-1960)

Якщо Анну Ахматову називали «російською Сапфо», то Бори­са Пастернака, із творчістю якого ми познайомимося сьогодні, — «Гамлетом XX століття». Багато випробувань випало на його долю, він жив за тих складних часів, які вимагали від людини міцності духу, мужності протистояти натиску ідеології. Його ліричні робо­ти стали втіленням трагічного щастя існування людини, наділеної даром поетичного слова, здатної якнайповніше відобразити у твор­чості всі радощі й тривоги епохи.

Лауреат Нобелівської премії (другий у Росії в галузі літе­ратури), за що був зацькований критиками; людина, до якої при­хильно ставився Сталін, і на яку відкрили карну справу; глибокий лірик, реформатор слова і майстер епічної розповіді, філософських спостережень — усе це Борис Пастернак.

Народився майбутній письменник 1890 року в Москві. Його батько був відомим художником, мати — піаністкою. У родині па­нувала духовна атмосфера, культ мистецтва. «Я — син художни­ка, мистецтво і великих людей бачив із перших днів і до високого звик ставитися як до природи, як до живої норми. Соціально... воно для мене від народження було злито з побутом»,— згадував Пастернак. І зазначав: «Що робить художника реалістом, що його творить? Рання вразливість у дитинстві і своєчасна добросо­вісність у зрілості».

Б. Пастернак у домі батьків зустрі­чався з письменником Л. М. Толстим, поетом Р. М. Рільке, композитором О.      Скрябіним; займався музикою під керівництвом відомих музикантів.

1909 року він вступив на історико-філологічний факультет Московського університету, а через три роки почав студіювати філософію в Марбурзькому університеті в Німеччині. Через рік полишив заняття філософією й поринув у літературну працю. Приєднався до футуристичного угрупован­ня «Центрифуга». Вийшли друком його перші поетичні збірки «Близнюк у хмарах», «Над бар’єрами», через п’ять років — «Се­стра моя — життя». Остання принесла йому славу. Б. Пастернак прилучається до діяльності творчого об’єднання ЛЄФ (футури­стів). На межі 20-30-х рр. XX ст. побачили світ збірка поезій «Друге народження», три книжки прози: «Охоронна грамота», «Повість», «Повітряні шляхи».

У період творчої кризи Пастернак зайнявся переклада­ми В. Шекспіра, Й. Ґете, Ф. Шиллера, Кляйста, Р. М. Рільке, П. Верлена, грузинських поетів та ін. «Саме в 36-му році, коли почалися ці страшні процеси, усе зламалося в мені, і єдність зі світом перейшла в опір йому, якого я не приховував. Я став пере­кладачем. Особиста творчість закінчилася. Вона знов прокинула­ся перед війною, можливо, як її передчуття, 1940 року», — писав поет.

1943 року з’являється поетична збірка «На ранніх поїздах». «Радість перемоги у війні давала надію на оновлення життя», — записав Пастернак і почав роботу над романом «Доктор Живаго», який «став утіленням радості творчості, що допомагає долати страх смерті». Публікація цього роману в Радянському Союзі була забо­ронена. 1957 року він був надрукований в Італії і перекладений багатьма мовами світу. Наступного року Б. Пастернаку було при­суджено Нобелівську премію «За видатні досягнення в сучасній ліричній поезії і продовження благородних традицій великої ро­сійської прози».

Жорстоке цькування  підкосило Пастернака. 1960 року він помер, передбачивши долю своїх творів: «Цілком ймовірно, що через багато років після того, як я помру, з’ясується, якими широкими, найширшими основами була спря­мована моя діяльність останніх років, чим вона дихала і живилася, чому служила».

У 1990 році рішенням Нобілевського комітету відновлена історична справедливість й  сім'ї  покійного Б.Пастернака   було вручено  диплом  і медаль. 

Ранні твори Б. Пастернака написані під впливом символізму та футуризму, які приваблювали його настановою на художній експе­римент, на оновлення поетичної мови. Але поет не задовольнявся досягнутим, щоб пережити «друге народження».

Поезія Б. Пастернака вражає глибиною й різноманітністю тем, філософською насиченістю. Провідна тема його лірики — людина та її буття. Природу і творчість, кохання і смерть, красу і траге­дію існування — усе митець прагне осмислити поетично. Як поет-філософ він тяжіє до «вічних» тем і мотивів, що символізують, зо­крема, і біблійні образи.

Мело, мело по всей земле 
Во все пределы. 
Свеча горела на столе, 
Свеча горела. 

Как летом роем мошкора 
Летит на пламя, 
Слетались хлопья со двора 
К оконной раме. 

Метель лепила на стекле 
Кружки и стрелы. 
Свеча горела на столе, 
Свеча горела. 

На озаренный потолок 
Ложились тени, 
Скрещенья рук, скрещенья ног, 
Судьбы скрещенья. 

И падали два башмачка 
Со стуком на пол, 
И воск слезами с ночника 
На платье капал. 

И все терялось в снежной мгле 
Седой и белой. 
Свеча горела на столе, 
Свеча горела. 

На свечку дуло из угла, 
И жар соблазна 
Вздымал, как ангел, два крыла 
Крестообразно. 

Мело весь месяц в феврале, 
И то и дело 
Свеча горела на столе, 
Свеча горела.

Анализ стихотворения "Зимняя ночь"

Стихотворение «Зимняя ночь» является одним из самых известных произведений Б. Пастернака и больше известно по первой строке «Мело, мело по всей земле…».

Это стихотворение входит в поэтический цикл, что завершает роман Б. Пастернака «Доктор Живаго». Он посвящён О. Ивинской. Стихотворение написано под впечатлением встречи-свидания поэта с О. Ивинской на его даче в Переделкино. Уже тогда они поняли, что не могут жить друг без друга.

Эта зима 1945-1946 гг. была поворотной в его судьбе. Пастернак начал работу над романом «Доктор Живаго», который сыграет роковую роль в его жизни. В это время он знакомится с сотрудницей редакции журнала «Новый мир» Ольгой Всеволодовной Ивинской. Ему было тогда 56, ей – 34 года. О. Ивинская стала закатной любовью поэта, последние 14 лет жизни Пастернака она была его мукой и страстью. Теперь их взаимоотношения лишь часть истории, но свеча, зажжённая силой любви поэта, горит назло всем февральским метелям.

Это стихотворение любимо и узнаваемо ещё и потому, что оно неоднократно ложилось на музыку. Это неудивительно, поскольку произведение обладает неповторимой музыкальностью. Недаром утверждала М. Цветаева, восхищённая талантом Пастернака, что он пришёл из музыки. Пастернак принёс в поэзию «всю несказанность», читая его стихи, идёшь «ощупью, наугад».

В своем стихотворении автор ни разу не упоминает в буквальном смысле двух главных героев. Он как бы говорит ни о чём и обо всём одновременно. Картину происходящего мы понимаем по намёкам: тени, скрещенье рук, скрещенье ног, падали два башмачка, воск на платье капал.

Что же происходит с двумя людьми, затерявшимися во мраке ночи: это грех или это Божья благодать. Б. Пастернак даёт однозначный ответ.

Вопреки законам физики тени ложатся не на пол, как мы привыкли, а на потолок, причём этот потолок озарённый. Таким образом, получается, что две тени устремляются к небесам, освещённым некой Божьей благодатью. Любовь рождается в грехе, на это указывают и звук падения башмачков, и плач ночника, и непонятное дуновение на свечку из угла, и жар соблазна. Но этот жар соблазна всё равно, что ангел, который берёт под крыло влюблённых даёт им крылья и позволяет оторваться от грешной земли к взлететь к озарённому потолку.

Очевидно, что в произведении присутствуют два ведущих образа: образ свечи и образ метели, по сути, они являются антиподами друг друга и создают два параллельных, не похожих друг на друга мира.

 Стихотворение  «Зимняя ночь» - это стихотворение о необыкновенном единении мужчины и женщины, человека и природы, то единение, которое сложно передать в прозе, и которое так неуловимо, но так полно выражено в небольшом стихотворении.

12 листопада 2020 року

М.Булгаков "Майстер і Маргарита"

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=3709539

2. Виконайте вправу, відскануйте результат і вишліть у зручний спосіб.

30 квітня 2020 року

Тема: Образи головних геров, Ідея цінності життя. Символіка назви твору.

Крок перший.  Опрацювати матеріали карток .
Крок другий.   Написати письмову характеристику Хейзел і Огастуса.
Крок третій. Виконати завдання на 11-й картці.

07 травня 2020 року

Тема: Джон Майкл Грін "Провина зірок"

Пройти тестування. Завдання необхідно виконати до  12 травня 21:00  за посиланням    join.naurok.ua  

Код доступу 343434

21 травня 2020 року

Тема:  Систематизація та узагальнення вивченого матеріалу

Завдання: виконати вправу і прислати результат(фото)

3. Виконайте тести. Зараховується перша спроба.

Любі мої учні! Канікули закінчились. Продовжуємо працювати у звичному режимі!

09 квітня 2020 року

Тема: Ґабріель Ґарсіа Маркес (1927 – 2014). «Стариган із крилами». Короткі відомості про життя митця, лауреата Нобелівської премії. Специфіка «магічного реалізму» Ґ. Ґарсіа Маркеса. Синтез реального і фантастичного в оповіданні Ґ. Ґарсіа Маркеса «Стариган із крилами». 

1. Перегляньте відео нижче. Познайомтесь із біографією письменника.

2. Перегляньте художній фільм "Пересохла земля". Режисер: Тарас Томенко. Фільм притча без слів за мотивами твору Маркеса "Стариган з крилами"

Виконайте завдання на вибір: Сфотографуйте і вишліть на вайбер: 0993062466

Завдання: на 7 - 9 балів

Завдання на 10 балів:

4. Прочитайте повість "Старий і море". Перегляньте художній фільм.

5. Виконайте тестові завдання (аналізуємо твір)

І варіант

І – ІІ рівні

1.Представник авангардної поезії. Захоплення живописом, особливо кубізмом. Дружба з П. Пікассо мала великий вплив на його творчість.

А) Г.Аполлінер,    Б) Р.М.Рільке,     В) Ф.Г.Лорка.

2.Життя тісно пов’язане з Україною. Трагічне сприйняття революції та громадянської війни. Звинувачення в декадентстві. Антивоєнні вірші «Клятва», «Мужність».  Кого це стосується?

А) А.Ахматова,   Б) Б.Пастернак,     В)В.Маяковський.

3.Встановити відповідність

4.Автор поеми «Реквієм»

А) Г.Аполлінер,  Б) А.Ахматова,    В) Б.Пастернак,   Г)Р.М.Рільке.

5.Автор сонетів про Орфея

 А) Г.Аполлінер,  Б) А.Ахматова,    В) Б.Пастернак,   Г)Р.М.Рільке.

6. Встановити відповідність автора до поетичних рядків

ІІІ рівень

7.Зазначте  характерні особливості розвитку жанрів  лірики у ХХ ст.

А) новації в жанрових формах, 

Б)ритм і рима залишаються незмінними, 

В)філософське спрямування лірики,

Г)наслідування традиційних жанрів, 

Д)змінення строфічної й ритмічної організації лірики.

8.Проблеми, порушені у творах Г.Аполлінера:

А) Проблеми війни і миру, 

Б)Боротьба життя і смерті, 

В)Сенс життя та плин часу,  

Г)Сила мистецтва, 

Д) Швидкоплинність життя,

Е)Жага до життя, гостроти почуттів, гармонії.

9. Зазначте те, що характеризує поетичне новаторство В.Маяковського:

А) використання тонічної системи віршування,

Б) використав слово сюрреалізм, який розумів як «новий реалізм»,

В) запис вірша «драбинкою»,

Г)  використання внутрішньої рими,

Д) активно опановував верлібр,

Е) несподівані образи й нові слова,

Ж)несподівані, приголомшливі образи.

10. Встановити відповідність поезії та змісту.

ІV рівень

11. Дайте розгорнуту відповідь на запитання.

Які громадянські мотиви звучать у ліриці А.Ахматової?

ІІ варіант

І – ІІ рівні

1.Починає як неоромантик. Опановує поетику символізму й імпресіонізму. Вивчає творчість художників-імпресіоністів. Захоплюється творчістю скульптора О.Родена.

А) Г.Аполлінер,    Б) Р.М.Рільке,     В) Ф.Г.Лорка.

2.. Вбачав своє покликання в наближенні світового майбутнього. З діда-прадіда – козак. Любив українську культуру. У вірші «Борг Україні» закликає вивчати українську мову, здобутки видатних українців.

А) А.Ахматова,   Б) Б.Пастернак,     В)В.Маяковський.

3.Встановити відповідність

4.Автор віршів-малюнків, ліричних ідеограм

А) Г.Аполлінер,  Б) А.Ахматова,    В) Б.Пастернак,   Г)Р.М.Рільке.

5.Лауреат Нобелівської премії 1958 року за значні досягнення у класичній поезії й прозі.

А) Г.Аполлінер,  Б) А.Ахматова,    В) Б.Пастернак,   Г)Р.М.Рільке.

6. Встановити відповідність автора до поетичних рядків

ІІІ рівень

7.Зазначте  характерні особливості розвитку жанрів лірики у ХХ ст.

А) новації в жанрових формах, 

Б)ритм і рима залишаються незмінними, 

В)філософське спрямування лірики,

Г)наслідування традиційних жанрів, 

Д)змінення строфічної й ритмічної організації лірики.

8.Проблеми, порушені у творах  Р.М.Рільке:

А) Проблеми війни і миру, 

Б)Боротьба життя і смерті, 

В)Сенс життя та плин часу,  

Г)Сила мистецтва, 

Д) Швидкоплинність життя,

Е)Жага до життя, гостроти почуттів, гармонії.

9. Зазначте те, що характеризує поетичні досягнення Г.Аполлінера:

А) використання тонічної системи віршування,

Б) використав слово сюрреалізм, який розумів як «новий реалізм»,

В) запис вірша «драбинкою»,

Г)  використання внутрішньої рими,

Д) активно опановував верлібр,

Е) несподівані образи й нові слова,

Ж)несподівані, приголомшливі образи.

10. Встановити відповідність поезії та змісту.

ІV рівень

Дайте розгорнуту відповідь на запитання.

Чи потрібні зірки в нашому житті? (роздуми над віршем «Послухайте!» В.Маяковського)

Йоганн Вольфґанґ Ґете. «Фауст» (І частина), останній монолог Фауста (ІІ частина). Віхи життя та значення діяльності Й. В. Ґете для світової культури. Історія створення трагедії «Фауст». Особливості композиції. Проблематика.

  1. Опрацювати сторінки підручника  7-15

  2. Переглянути відео.

 Любі друзі! Ось й настало довгоочікуване літо -  пора відпочинку та яскравих вражень!

• Г.Ібсен "Ляльковий дім"
• Франц КАФКА «Перевтілення» 
• Джеймс ДЖОЙС «Джакомо Джойс» 
• Михайло БУЛГАКОВ «Майстер і Маргарита» 
• Райнер Марія РІЛЬКЕ «Орфей, Евридіка, Гермес», «Ось дерево звелось...»
• Ґійом АПОЛЛІНЕР «Лорелея», «Міст Мірабо», «Зарізана голубка й водограй»
• Олександр БЛОК «Незнайома», «Весно, весно, без меж і без краю...», «Скіфи»
• Анна АХМАТОВА «Дав мені юнь ти сутужную», «Реквієм»
• Бертольт БРЕХТ «Життя Галілея»
• Альбер KAMЮ «Чума»
• Ернест Міллер ХЕМІНГУЕЙ «Старий і море»
• Габріель ГАРСІА МАРКЕС «Стариган із крилами»
• Ясунарі Кавабата "Тисяча журавлів"
• Милорад ПАВИЧ «Дамаскин»

ТЕМИ КОНТРОЛЬНИХ ТВОРІВ

·       Безбожний геній Гренуй  (за романом Зюскінда "Запахи, або історія одного вбивці")

·       Образ митця Гренуя (за романом П. Зюскінда "Запахи, або історія одного вбивці")

·       Проблеми співвідношення краси й зла, влади митця та мистецтва над натовпом (за романом П. Зюскінда "Запахи, або історія одного вбивці")

·       Таємниця людських стосунків у романі П. Зюскінда "Запахи, або історія одного вбивці"

ПАТРІК ЗЮСКІНД

Тестування з теми. Ясунарі Кавабата “Тисяча журавлів”

1 варіант

1. Ім'я Кавабата стало широко відомим після публікації книги:

А) "Щоденник шістнадцятирічного юнака"; б) "Країна снігу";

В) "Тисяча журавлів"; г) "Голос гір";

Д) "Давня столиця".

2. Уповільненість і непослідовність сюжету в творах Кавабата покликані:

А) відтворити плин подій в ритмі самого життя;

Б) передати людську відчуженість від світу;

В) відтворити стан людської психіки, почуттів.

3. Чайна церемонія в сюжеті роману "Тисяча журавлів" є:

А) тлом для основних подій;

Б) основою оповіді, її внутрішнім змістом і суттю;

В) одним із елементів сюжету, частиною твору.

4. Кікудзі не цінує чайної церемонії, бо:

А) вважає обряд надуманим, формальністю; б) вважає обряд застарілим, несучасним;

В) в його родині не визнають цього обряду; г) противиться впливу Тікако через обряд.

5. Чайна церемонія у виконанні Тікако стає:

А) шляхом осягнення краси, гармонії світу; б) засобом досягнення мети, впливу на людей;

В) уроком давніх традицій, джерелом духовності.

6. "В його уяві виринула зграбна постать дівчини, її стримані, граціозні рухи, легка тінь листя на сьомзі й м'які відблиски світла на святковому кімоно та волоссі. Виразно бачив він червону серветку й рожеве крепдешинове фуросіко з білими журавлями", - такою Кікудзі побачив:

А) пані Ооту; б) Тікако; в) Фуміко; г) Юкіко.

7. Образ Фуміко є втіленням:

А) беззахисності, домашнього тепла; б) чистоти, недосяжного ідеалу;

В) минулого, що заважає щастю; г) палкого кохання, самовідданості.

8. Втіленням вишуканості, ідеальної природної краси в романі є:

А) квітка; б) чашка; в) хустка; г) глечик.

9. Кікудзі хотів відмовитись від кохання і одруження з Юкіко, бо:

А) дівчина йому не подобалася; б) Тікако плямує їхні стосунки;

В) захоплюється іншою - Фуміко; г) хоче сам обрати наречену.

10. Темою роману "Тисяча журавлів" є пошуки:

А) сімейного щастя; б) краси, чистоти, ідеалу; в) свого "я" у світі.

11. Змальовуючи історію Кікудзі, Кавабата зосереджує увагу на:

А) логіці подій; б) характерах героїв; в) моментах осяянь душі.

12. Індивідуальним стилем письменника називають:

А) стійку своєрідність, оригінальні риси його творчої манери;

Б) належність до певного напряму;

В) загальні особливості образного відтворення дійсності.

ТЕСТУВАННЯ З ТЕМИ

Габріель Гарсіа Маркес "Сто років самотності" 2 варіант

1. Роман "Сто років самотності" в творчості Гарсіа Маркеса:

А) започаткував тему самотності; б) приніс автору Нобелівську премію;

В) започаткував "магічну течію";  Г) синтезував творчі здобутки митця.

2. За визначенням автора, жанр "Ста років самотності":

А) роман-хроніка; б) роман - міф;

В) роман - епопея; г) синтетичний роман.

3. Побудова сюжету роману "Сто років самотності":

А) лінійна; б) циклічна; в) фрагментарна.

4. Основним художнім конфліктом роману є протистояння ідей:

А) патріархальні й цивілізованості; б) розєднання і людської солідарності;

В) лібералізму й консерватизму; г) замкнутості на собі й відкритості світові.

5. Хосе Аркадіо Буендіа й Урсула Ігуаран вирушають у подорож, де засновують Макондо, щоб:

А) спокутувати свою вину; б) врятуватися від війни;

В) втамувати жагу пригод; г) освоїти землі й розбагатіти.

6. Патріархальне Макондо включається до Історичного часу, коли:

А) до селища прибувають цигани; б) до селища прибуває корехідор;

В) Урсула знаходить дорогу в долину; г) до селища проклали залізницю.

7. Ауреліано піднімає повстання проти консерваторів, прагнучи:

А) повернути авторитет роду; б) подолати владне насилля;

В) здобути особисту славу; г) вигнати бананову компанію з селища.

8. Троянди пахли полином у день смерті:

А) Урсули; б) Ремедіос;

В) Амаранти Урсули; г) Мелькіадеса.

9. Маркес пародіює супергероя-мачо латиноамериканської масової літератури в образі:

А) полковника Ауреліано; б) морського вовка Хосе Аркадіо;

В) гуляки Ауреліано (близнюка).

10. Причина загибелі Макондо:

А) неминучий хід історії; б) давнє прокляття роду Буендіа;

В) природні стихії та катаклізми; г) втрата моральних основ існування.

11. Особливість магічного реалізму полягає в:

А) неприйняття буденності, творенні на противагу їй незвичайної художньої дійсності;

Б) зображення життя у формах самого життя за допомогою типізації героїв та обставин життя;

В) незвичайному висвітленні дійсності, поєднання реального з фантастичним, буденного з дивовижним.

12. Народна сміхова культура втілена в романі за допомогою:

А) гротеску; б) іронії;

В) сарказму; г) фантастики.

Життєвий і творчий шлях відомого колумбійського письменника

Ґабріеля Ґарсії Маркеса

 «Я — реаліст, адже вірю, що в латинській Америці все можливо, все реальне... і ця форма реальності може дати дещо нове всесвітній літературі»,— сміливо заявляв Ґабріель Ґарсія Маркес — колумбійський письменник і публіцист, лауреат Нобе­лівської премії 1982 року, один із найяскравіших представників «магічного реалізму». «Фантастичне й реальне в його книжках пе­ремішані, сплавлені одне з одним.

 Ґабріель Ґарсія Маркес (народився 1928 року) — один із найвідоміших письменників сучасності, найяскравіший представник літератури «магічного реалізму».

З 1946 року Ґарсія Маркес — студент юридичного факультету в Боготі — столиці Колумбії. У Санта-Фе-де-Богота (повна назва столиці) 1947 року вийшло друком перше оповідання письменни­ка, хоч автор ще не мав чіткої певності щодо майбутньої літератур­ної кар'єри.

1948 року, у зв'язку зі складною політичною ситуацією у сто­лиці, Ґарсія Маркес змушений покинути улюблене місто та пере­їхати до Картахени. Тут він ще деякий час займався юриспру­денцією, але згодом переключився на журналістську діяльність: 1950-1954 рр. — Ґарсія Маркес — репортер із розділу хроніки. З 1954 року він знов у Боготі вже як журналіст.

Письменник давно мріяв побувати в Європі, і його мрія на­решті здійснилася: як кореспондент газети «Ель Еспектадор» Ґарсія Маркес працював спочатку в Римі, а пізніше переїхав до Парижа.

Перші художні публікації Ґарсія Маркеса не були вдалими. Це насампе­ред стосується його повісті «Опале листя» (1951), у якій він зма­лював вигадане містечко Макондо, що нагадує реальне містечко його дитинства Аракатаку. Цей твір був знаменний ще й тим, що започаткував одну з провідних тем усієї подальшої творчос­ті письменника, а саме — тему самотності, відчуженості люди­ни у світі. Подальша його письменницька кар'єра зазнавала як успіхів, так і тимчасових занепадів. За одне із оповідань «Якось після суботи» (1955) Ґарсіа Маркес отримав національну пре­мію Колумбії. Письменницька слава прийшла до Ґарсія Маркеса 1967 року, коли з'явився роман «Сто років самотності», що мав неймовірний успіх і був поставлений критиками за глибиною ідейного задуму і рівнем художньої досконалості в один ряд із сервантесівським «Дон Кіхотом».
    Саме у зв'язку з романом Ґарсія Маркеса «Сто років самотності» з'явився й термін «магічний реалізм».

 Магічний реалізм — умовна назва модерністської течії в літера­турі Латинської Америки. Термін увів А. Карпентьєр, який разом із Ґ. Ґарсія Маркесом, X. Кортасаром, М. А. Астуріасом був одним із найяскравіших представників цієї течії. Для літератури «магіч­ного реалізму» характерні звернення до народного міфологізму, широке змалювання національних традицій, оригінальне перепле­тіння чарівного, що притаманне міфам, і побутового, сучасності та історії.

Г. Г. Маркес. “Сто років самотності”. Мотиви роману.

Найяскравішим твором відомого латиноамериканського письменника Гарсіа Маркеса  став його роман «Сто років самотності».
У ньому розповідається про історію маленького містечка Макондо і родину Буендіа, що його заснувала. Автор у символічній формі відтворює історію Колумбії з другої половини XIX ст. до 30-х років XX ст.
У структурі роману можна виявити мотиви, які стають провідними на всіх його рівнях і складають основу твору.

Мотив самотності є в житті кожного представника роду Буендіа. Вони відрізнялись від інших людей самотнім виглядом, з яким з’являлись на світ. Це почуття відображається у крейдяному колі, яке малюють навколо полковника Ауреліано ад’ютанти, у відносинах між Хосе та Шлар Тернер, які «були не просто матір’ю та сином, а товаришами по самотності». І якщо хтось з мешканців не гине, то фіналом життя його стає абсолютна самотність. Наприкінці життя Хосе залишається один, Ребека самітня у своєму зруйнованому будинку, сліпота Урсули, усамітнення в лабораторії полковника Ауреліано, мовчазна відокремленість від інших Меме – ці герої наче приречені на відчуженість та самотність. Постійно повторюваний жовтий колір у романі є теж символом забуття, суму, божевілля.
З мотивом самотності тісно пов’язаний мотив смерті. Усі Буендіа помирають поступово один за одним, але їх смерть не стає для них порятунком від тяжкого життя, жаданим спокоєм. Їх загибель має відтінок якоїсь безглуздості: смерть Ремедіос, розстріл Аркадіо, загибель Ауреліано Хосе, таємничий кінець Хосе Аркадіо. Це відбувається тому, що заснування містечка Макондо починається із вбивства. І фінал зі смертю малої дитини не виглядає вже чимось непередбаченим.
Можна згадати і торбинку з кістками батьків Ребеки, яка з’являлась завжди в несподіваних місцях, поки її не замурували в стіну. Поступове знищення всієї історії Буендіа є характерним прикладом мотиву занепаду. 
Автор постійно зміщує шари часу, то повертаючись у минуле, то забігаючи в майбутнє. У читача виникає відчуття існування невідомих сил, які ніби штовхають родину на руйнівну діяльність і наближають до трагічного фіналу.
Наперед відомо, чим закінчаться хімічні досліди Хосе Аркадіо: його «великі» відкриття викликають лише гірку посмішку. І нас вже не дивує, чому його зусилля марні, чому знецінюються гроші й не плодяться корови.
Передбаченою виявляється вся історія цих людей, які помилково вважають, що самі керують своїм життям. Занепадає й саме місто Макондо, яке руйнують то «бананова лихоманка», то злива.
Особливим у романі є мотив кохання. Автор вважає, що всі біди Буендіа походять з нездатності їх любити. Для них це почуття має спотворені форми: або як грубий вияв плоті, або як страх чи боягузтво, або як спопеляюча пристрасть. Навіть символ кохання в романі – Ремедіос Прекрасна – виявляється нездатною любити. Їй невідомо таке почуття, а її краса приносить оточуючим лише смерть.
У романі автор використовує мотиви з Біблії та Євангелія, античної трагедії, з творів Ф. Рабле та М. Сервантеса. Наприклад, герої твору біля двох років блукають у пошуках нового життя і знаходять його на березі річки, що схоже з вигнанням і блуканнями Адама і Єви. Знищення Макондо за гріхи нагадує своєрідний апокаліпсис – кінець світу, прив’язаний до каштана старий Хосе Аркадіо прикутого до скелі Прометея. У дусі Ф. Рабле розкрита ненажерливість Ауреліано Другого.
Головною ідеєю роману стає розкриття мотивів твору для ствердження об’єднання людей як протиставлення самотності, занепаду та смерті. А їх відсутня солідарність тільки пояснює невміння любити.
Роман «Сто років самотності» – це твір-попередження нащадкам, заклик до нових пошуків і боротьби за нове життя.

Анкета твору

Назва       «Сто років самотності»

Автор       Ґабріель Ґарсія Маркес

Рік видання 1967

Жанр       Роман-міф, роман-притча, сімейна хроніка, інтелектуальний роман

Нагороди    Нобелівська премія

Тематика

Історія шести поколінь роду Буендіа (в алегоричному сенсі — історія розвитку свідомості людства від жадібного пізнання світу до перенасичення ним і відчуження від нього)

Час і місце

Час — від середини ХІХ до середини ХХ ст. Жодних дат у творі немає, дії як і назви країни. Дія відбувається ніби поза часом і простором

Проблематика    Самотність, відповідальність за свій вибір, роз’єднаність і солідарність, історична пам’ять, батьки й діти, кохання, родина

Герої

Хосе Аркадіо й Урсула Буендіа, їх нащадки Хосе Аркадіо-молодший, Ауреліано (полковник Буендіа), Амаранта; Хосе Аркадіо (Аркадіо), Ауре ліано Другий, Хосе Аркадіо Другий, Ремедіос Прекрасна; Меме, Хосе Аркадіо; Амаранта Урсула, Ауреліано Бабілонья та ін.

Робота з текстом

Зачитайте початок роману. Що незвичного ви помітили у початку твору?  («Мине багато років, і полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни й очікуючи страти, пригадає той далекий вечір, коли батько взяв його з собою, щоб подивитись на лід. Макондо було тоді невеликим селищем із двома десятками хижок, збудованих із глини та бамбуку на березі річки, що струмила свої прозорі води по лігву з білих гладеньких каменів, величез­них, немов яйця доісторичного чудовиська. Світ був таким новим, що бага­то речей ще не мали назви і на них доводилося показувати пальцем».)

Чи є в романі описи дитинства письменника? (Сам Маркес казав, що він описував у цьому романі своє дитинство, період магічний і неповторний. Багато елементів із біографії ми потім зустрінемо у творах Маркеса: це і «бананова зона», і селище Макондо, й Урсула, що нагадує бабусю Марке­са, і дід ­полковник, так схожий на героя улюбленої повісті Маркеса «Пол­ковнику ніхто не пише».)

Назвіть основну сюжетну лінію твору.   (Основна лінія цього твору — родинна.)

Що означає прізвища Буендіа? («Буенас діас!», «Буенас ночес!» — часто можна почути в іспаномовних країнах. Слово «буенос» означає «добрий», «гарний». Отже, ми розуміємо, що рід Буендіа прийшов у світ із добром, щоб одвічно нести з собою тільки хороше.

…І все було б гаразд у квітучому роді Буендіа, якби до справи не втрутився злий фатум і два «білих» роди не опинилися в селищі аборигенів.)

Чому Хосе Аркадіо Буендіа й Урсула Ігуаран неодмінно мусили одружитися? Адже вони були двоюрідними братом і сестрою і знали, що в них може народитися дитина із свинячим хвостом! (Тому що рід Буендіа — креоль­ський, рід Ігуаран — іспанський. Два європейські роди жили в селищі інді­анців, а через забобони, які й досі мають чималу силу в Латинській Амери­ці, законний шлюб між білими та індіанцями — річ непристойна і навіть «злочинна». Беручи такий шлюб, людина начебто шкодить своїм

нащад­кам, позбавляючи їх білої шкіри, а разом із нею і високого соціального ста­тусу. Тому шлюб між Хосе Аркадіо й Урсулою «можна було передбачити, щойно вони з’явилися на світ». Та й самі молоді хотіли одружитися, хоча батьки і говорили їм, що в історії двох родів уже були випадки народження на світ дітей із хвостами, що вмирали від гемофілії. «А щодо мене, нехай хоч поросята народжуються, лише б вони говорити уміли»,— безтурбот­

но заявляє молодий. Ці слова, які на перший погляд здаються жартом, мі­стять трагічне пророкування.)

Назвіть головну проблему твору. (Проблема самотності. Із самотності двох родів, заснованій на расовій від чуженості людей, починається роман. Небажання Урсули народжувати дітей із свинячими хвостами спричини­ло вбивство Пруденсіо Агіляра. Привид Пруденсіо, що з’являвся вночі, зму­сив молодих податись у вигнання і заснувати нове селище.)

Зачитайте опис селища. Як жили засновники Макондо? (У кожного були го­род, де росли маїс (кукурудза) і баклажани, загін для кіз, овець та корів. Гли­нобитні хатки, вкриті стеблами сухих рослин, прозора річка з камінням. Сам письменник називає свій роман поемою латиноамериканського побуту.)

Які епізоди викликали у вас ускладнення? (Справжня плутанина почина­ється, коли відбувається знайомство з представниками роду Буендіа. Ну,перше покоління ще куди не йшло, але ж їх цілих шість! Представник сьо­мого покоління Буендіа — єдине немовля з роду, зачате в коханні, народи­лося із хвостом і було з’їдене мурахами. Найбільшу складність викликає велика кількість подій і героїв з однаковими іменами.)

                            Ознаки магічного реалізму в романі

                                "Сто років самотності" 

Магічний реалізм» – це реалізм, у якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфічного, дійсного та уявного, таємничого. Магічний реалізм притаманний передовсім латиноамериканській культурі.

Ознаки “магічного реалізму”. 

• звернення до народного міфологізму;

• широке змалювання національних традицій;

•  переплетення чарівного та побутового, реального;

• поєднання історії та сучасності.

Першоджерелом міфологічного й фантастичного начал у Ґарсія Маркеса є народна культура прикарибської зони Колумбії, де змішалися європейські, індійські й африканські традиції у своєму варіанті побутового народного католицизму. У романі «Сто років самотності» вільно обертається безліч міфообразів і міфосюжетів, що становлять найглибинніший шар образно-символічної структури роману. Передусім, це ідея й образ земля обітованої — земного раю, у якому живуть спочатку безгріховні, як Адам і Єва, першопредки, — раю до пізнання і падіння, саме через це тут ніхто ще ніколи не вмирав. Далі відбувається перше вбивство (сюжет Каїн — Авель) — це гріхопадіння. Типові для міфології шлюб засновників роду — двоюрідних брата і сестри Хосе Аркадіо й Урсули, першопредків, що жили як брат і сестра, потім — переселення й пошуки нового місця, щоб закласти родовий будинок (мотив вигнання Адама і Єви, які пізнали заборонений плід, і покарання Каїна). Типовим є міфомотив віщого сну із вказівкою місця закладання будинку, як і мотив «нерозчутих слів»,— Хосе Аркадіо чує якусь назву, що неясно звучить: йому вчувається «Макондо», так він і називає селище.

Ґарсія Маркес не використовує легенди чи перекази. Але кінцівка роману нагадує уявлення ацтеків про історію всесвіту. «Відповідно до космогонічних міфів ацтеків, в історії всесвіту, створеного богом-творцем Тлока-Науаке, змінюють один одного світові періоди, або цикли; їх було вже чотири; кожен із циклів закінчується катастрофою — світова пожежа, буря, голод (послідовність їх за різними джерелами різна). Сучасний період теж повинен закінчитися загибеллю світу».

Використовуючи різні джерела й поєднуючи їх у своєрідному річищі колумбійської дійсності, трансформованої в народній уяві, Ґарсія Маркес зумів торкнутися окремих архетипів народної свідомості. «Письменник використовує міфологічні й казкові мотиви як своєрідний підтекст, що дозволяє надати епічної масштабності образам героїв, вивести їх за межі вузьконаціональних рамок»,— відзначав літературознавець В. Столбов. Справді, фантастичний дощ, що безперервно йшов у Макондо протягом чотирьох років, дощ із жовтих квітів, чарівні речі цигана-ворожбита Мелькіадеса, який знає все на світі і, певною мірою, є одним із основних героїв роману, бо від нього ширяться події в Макондо; з розшифруванням книги — історії Макондо, написаної ним, закінчується саме селище Макондо,— ці й подібні образи справді надають роману Ґарсія Маркеса широкої масштабності, епічного характеру.

«ТИСЯЧА ЖУРАВЛІВ»

Автор: Кавабата Ясунарі

Рік: 1951

Жанр: повість

Тема: японська чайна церемонія та безнадійне кохання

Основна проблема: гармонія природи і людини

Головні герої: Кікудзі, Тікако Курімото, пан Мітані, пані Оота Сюжет «Тисяча журавлів»

   Головний герой відчуває потяг до коханки свого покійного батька, а після смерті жінки — до ії дочки, яка безслідно зникає з його життя. Усі події життя Кікудзі позначені впливом «фатальної жінки» Тікако Курімото. Вона — хозяйка чайного павільйону, берегиня чайної церемонії. Тікако — коханка пана Мітані, батька Кікудзі. Навідуючись до неї, батько брав сина з собою. Під час такого визиту хлопчик побачів на тілі жінки родиму пляму, що видалася йому жахливою. Надалі героєві здаватиметься, що огидна мітка лежить на всьому, до чого торкається ця жінка. Пан Мітані вже й сам хотів би, та не здатен позбавитися Тікако. Вона переслідує чоловіка навіть у його власному будинку. Вдаючи, що хоче допомогти дружині коханця, Тікако стежить за ним, оскільки пан Мітані опікується пані Оотою. Тікако принижує гідність Ооти, навіть мати Тікако просить ії бути стриманішою. Минає років двадцть. Тікако запрошує Кікудзі на щорічну чайну церемонію у павільйоні хромового саду. Після смерті батька молодий чоловік, ніколи не відвідував цього заходу, але цього разу вирішив піти. На церемонії Кікудзі зустрічає колишню батькову коханку пані Ооту і між ними виникають почуття. Однак Тікако має щодо молодика свої плани — цього вона виступає в ролі свахи. Чаювання було приводом, аби познайомити Кікудзі з дівчиною, яка, на думку Тікако, має стати його дружиною. Дізнавшись про це, Оота, відчуває огиду, тепер вона сприймає свої стосунки з Кікудзі як гріх. Невдовзі жінка позбавляє себе життя. Навіть обговорюючи смерть колишньої суперниці, Тікако не змогла втриматися від перемивання кісток. Здивований ії словами Кікудзі запитує: «Виходить, це ви її убили?». І дістає відповідь: «Вважайте, що я. Я звикла грати роль шахрайки. Ваш батько й цінувал у мені саме те, що я вміла завжди виконувати цю роль…». Особливості твору «Тисяча журавлів» читач повісті дивиться на світ не «очима автора», а очима персонажа» — підлітка, а потім молодого чоловіка Кікудзі, заздалегідь знаючи, що його бачення подій не є досконалим, а його «вироки» — не остаточні; етика дорівнює естетиці, а естетика — етиці; невизначений фінал. У своїй Нобелівській лекції Кавабата сказав: «Яка б не була міра відчуженості людини від світу, самогубство не може бути формою протесту. Якою б ідеальною не була людина, якщо вона здійснює самогубство, то їй далеко до святості».

Художні прийоми у творі «Тисяча журавлів»

 Прийом контрасту: Кікудзі вражений, захоплений Юкіко. Він думає, що не може одружитися з нею, адже вона така чиста, як джерельце, як сонячний промінчик, а він у порівнянні з нею — брутальний, бридкий. Прийом контрасту використано для того, щоб читач міг побачити різницю між життєвими настановами кожного, як між світлом і тінню, між днем і ніччю. Тікако не може закрити собою ні Фуміко, ні Юкіко, ні пані Оота. На початку повісті: на горищі «безсоромно шурхотіли пацюки, а біля самої галереї цвіло персикове дерево»;

· яскрава художня деталь — рожевий фуросікі Юкіко з тисячекрилим журавлем;

· гармонійне поєднання природи з почуттями та настроями героїв;

· опис чарівності предметів побуту, мистецтва;

· історичні натяки, літературні посилання, поетичні образи майстрів художнього слова тощо;

· місцевий колорит;

· вставні конструкції — лист-щоденник Фуміко.

Чотири правила чайної церемонії:

· Гармонія. Це умова існування, основа основ; постійність можлива лише тоді, коли є рівновага. Наслідуючи красу, людина вдосконалює себе та свої стосунки зі світом. Пошуки гармонії — призначення традиційного мистецтва японців;

· Чемність. Вона передбачає щирість стосунків між людьми, співзвуччя сердець, «зустріч почуттів» не за правилами поведінки, а завдяки тому, що душа людини, яка потрапляє у світ краси та натуральності, прихиляється до добра. Чайний дім — це обитель миру та спокою, сюди немає доступу людям із поганими думками;

· Чистота. Вона повинна бути абсолютною, починаючи від почуттів та думок, закінчуючи чистотою в буквальному розумінні;

· спокій. Головне в чайному домі — тиша і спокій, які необхідні для рівноваги духу, для бесіди «серцями».

ФЕДЕРІКО ГАРСІА ЛОРКА

Творчість Ф.Гарсія Лорки припадає на першу третину ХХ століття, коли в іспанській літературі після глибокого занепаду, який тривав упродовж майже двох століть, почався яскравий злет. Цей період (1900-1937 р.р) в іспанській культурі дістав назву «золотого віку», і порівняти його можна хіба що із творчістю Сервантеса, Кальдерона чи Лопе де Вега.

У цей період, що позначився розквітом модернізму, в літературу прийшло так зване «покоління 1927 року», до якого й належав Федеріко Гарсія Лорка, а також група іспанських митців - Хорхе Гільєн, Міґель Ернандес, Хуан Хіменес. Своєю творчістю ці поети намагалися привнести в національну культуру здобутки європейського авангарду, поєднати літературну і народну традиції. Повернення поезії до фольклору, до народних джерел Лорка вважав її порятунком.

   Іспанський поет Федеріко Гарсія Лорка народився в сонячній Андалузії на півдні Іспанії 1898 року (у селищі Фуентевакерос (у перекладі — Пастуше джерело) поблизу Гранади). Батько його — заможний селянин, мати — вчителька. Незабаром родина переїхала до Гранади. З дитинства Гарсія Лорка захоплювався музикою і малюванням. Навчався в школі, потім на юридичному факультеті університету. 1919 року юнак оселився в Студентській резиденції в Мадриді, де вивчав філософію, писав. Потім подорожував країною з пересувним театром, а в 1929-1933 рр. побував у СІЛА. Співпрацював із часописом «Жовтень». Видав збірки книг, п’єси. 16 серпня 1936 року став жертвою фашистської диктатури генерала Франко, гаслом якої був заклик «Смерть інтелігенції!». Поета заарештували й розстріляли на околицях Гранади.

Духовні джерела творчості Федеріко Гарсія Лорки — андалузький фольклор, стихія народної пісні. Батько поета гарно співав вечорами, акомпануючи собі на гітарі.

Перша поетична збірка Гарсія Лорки «Книга віршів» побачила світ 1921 року. «У цій книзі, що сповнена юнацького запалу, страждань, непомірних претензій, я пропоную правдивий образ мого дитинства та юнацтва»,- пише поет. У1921-1922 рр. Гарсія Лорка захоплювався традиційним іспанським співом канте хондо, писав вірші, був одним із організаторів фестивалю «Канте хондо» в Гранаді.

Робота зі словником

Канте хондо — глибинний спів, здавна поширений на півдні Андалузії (молода жінка танцює, молодий чоловік грає на гітарі, а старий співає надтріснутим голосом).

Гарсія Лорка писав, що канте хондо нагадує спів птахів, природну мелодію лісу, струмка. Тема співу — людське горе і страждання. Персонажі — повітря, земля, море, вітер, ридання.

— 1928 року вийшла збірка «Циганський баладник», яка прославила Гарсія Лорку на всю Іспанію. «Нові теми й старі невідступні почуття… Я прагну добитися того, щоб образи, якими я зобов’язаний своїм героям, були зрозумілі для них, були видінням того світу, де вони живуть, хочу зробити романс злагодженим, ніби камінь, міцним»,- відзначав поет. 1931 року вийшла збірка «Канте хондо». Поет використовував різноманітні поетичні жанри: пісні, романси, балади, сонети, газелі, касиди, білі вірші.

  На початку 30-х років Ґарсія Лорка захопився драматургією. Він став керівником пересувного студентського театру Ла Баррака, який подорожував найвіддаленішими куточками Іспанії, знайомив містечка й села з вершинними творами іспанської національної класики — п’єсами Лопе де Веги, Тірсо де Моліна. У Мадриді ставили п’єси Лорки «Маріанна Пінеда», «Криваве весілля», «Дім Бернанди Альби». Театр гастролював не тільки Іспанією, а й Південною Америкою. Поет уважав, що театр — це просвітницька школа, школа виховання глядача. 

Для Ґарсія Лорки Природа і Бог — єдиний світ, усі елементи Всесвіту легко переходять один в одний. Він — представник пантеїзму. 

Робота зі словником 

Пантеїзм — філософське ідеалістичне вчення, яке ототожнює Бога з природою. 

Ґарсія Лорку вважають прибічником сюрреалізму. Його вірші синкретичні, у них поєднані слово, музика і пантеїстичне світобачення. Автор постійно вживає розгорнуті порівняння, звукові й зорові метафори, уособлення. Це наближає лірику Ґарсія Лорки до голосу природи, до пісенних жанрів. 

Життєвий і творчий шлях французького поета     Ґійома Аполлінера (1880–1918)

Поезія «Лорелея», «Міст Мірабо», «Зарізана голубка й водограй»

Повне ім’я                     Вільгельм      Альберт      Влодзімєж       Александр        Аполлінаріс    Костровицький  

Дата народження          26 серпня 1880

Місце народження        Рим

Національність              італієць

Знання мов                     італійська, польська, французька

Освіта                              релігійний коледж Св. Карла у Монако, ліцей Станіслава у Каннах

Кохана жінка                 англійка Анна Плейден

Рік початку творчої діяльності                    1897

Дебют у пресі (рік)                                       1901

Приєднався до авангардистів (рік)             1903

Рік виходу статті «Футуристична антитрадиція» та книги «Художники-кубісти: міркування про мистецтво»                        1913

Рік видання віршів-каліграм                       1914

Пішов добровольцем на фронт (рік)          1915

Рік смерті                                                       1918

Збірка «Алкоголі»

       Перша   поетична  збірки «Алкоголі. Вірші 1898—1913 років» (1913) містить як традиційні поезії, так і створені  у жанрі верлібру. Останні вірші збірки не мають розділових знаків. Поет вважав, що читач має сам відчути ритм, емоційну виразність вірша й створити його синтаксичний та інтонаційний малюнок.

       Початкова назва збірки - «Вода життя», пізніше Аполлінер змінив іі на «Алкоголі», тим самим продовживши тему сп'яніння, розвинуту Ш. Бодлером і А. Рембо. Алкоголь у поезії Аполлінера  асоціюється з вогнем  Прометея. Найвизначнішими у збірці є вірші «Зона», «Міст Мірабо», «Кортеж», «Мандрівник». Ці поезії є синтезом ліричності та висвітлення сучасних проблем.

     Збірку відкриває вірш «Зона» (1912) (у французькій мові «зона» - міські околиці, що оточують центральну частину міста). Паризька «зона» уособлює нове індустріальне місто, нове життя.

     Поет кидає виклик старому світові, ідеалам минулого, виявляючи свободу думки.

     В основі композиції «Зони» –  принцип  симультанізму – автор поєднує в одній поезії події, що відбувалися в різний час і в різних місцях. Така концентрація часу та простору — спосіб створення широкої панорами міста і Всесвіту. Поет вносить усі прикмети нової реальності: автомобілі, літаки, рекламу тощо.

      Різкі просторові стрибки, застосування оксюморону – все  це створює ефекти, характерні для сюрреалізму. Піднесене й приземлене, поетичне та прозаїчне опиняються поряд, в одній площині.

      У таких творах, як «Зона», «Вайдем'єр», «Є», «Кортеж», «Музика із Сен-Меррі», «Мандрівник» знайдені дійсно нові епічні рішення, коли із звичайного, буденного народжується об'ємна картина людської долі. Пізніше аполлінерівський принцип поєднання миттєвостей дійсності оберуть Л. Арагон і П. Елюар, Ю. Тувім і П. Неруда.

     Проте Аполлінер має не лише  епічний погляд на дійсність, він — один із найяскравіших  ліриків XX століття. Поезії «Рейнська осінь» (1901), «Дзвони» (1902), «Лорелея» (1904), «Циганка» (1907), «Міст Мірабо» (1912), «Марія» (1912), «Отелі» (1913), цикл «Життя присвятити коханню» (1917) тощо  насичені щирими почуттями, елегійним спокоєм, філософськими міркуваннями,  музичністю і є продовженням багатовікової  французької лірики.

«Каліграми. Вірші миру і війни»

     Друга велика поетична збірка «Каліграми. Вірші миру і війни (1913—1916)»  вийшла друком у 1918 р. Присвячена вона пам’яті друга - поета, літератора Рене Даліза, вбитого на фронті 1917 р.

     Провідною темою збірки є  трагічне сприйняття війни, її абсурдність та заперечення. «Каліграми» складаються з шести розділів і містять 84 поезії («Зарізана голубка й водограй», «Гранадські жалібниці», «Прощання вершника», «Дерево», «Перемога», «Узвишшя» та ін.)

     Вірші, що увійшли до збірки,— зразок аполлінерівського поетичного експерименту: частина віршів надрукована у вигляді «ліричних ідеограм» або «каліграм», тобто таким чином, щоб їх текст утворював графічний малюнок. (Перегляд мультимедійної презентації)

     Такі вірші-малюнки відтворювали аполлінерівську потребу в синтезі словесного та графічного образів.  Перші ідеограми, з’явилися приблизно у IV ст. до н. е. Новаторство Аполлінера – не у створенні віршів-малюнків (сонце, мандоліна, смужка диму, голуб, фонтан, черевик тощо), а у прагненні відтворити в поетичній формі логіку розвитку своєї епохи, показати загальні тенденції драматичного часу.

     «Каліграми» - це експеримент з формою вірша, який виходить навіть за рамки верлібру («вірші-прогулянки», «вірші-розмови» тощо.

«Лорелея»

Вірш «Лорелея» (1904) входить до циклу «Рейнських віршів» зі збірки «Алкоголі». Існує думка, що прообразом ліричної героїні «Рейнських віршів» стала Анні Плейден,  яку Аполлінер кохав, проте ці почуття були нерозділеними.

      В основі сюжету поезії - легенда про рейнську красуню, яка своїм співом зачаровувала рибалок, що мало для них трагічні наслідки. Літературне життя образу Лорелеї, як і саме літературне ім'я, дав німецький поет-романтик Клеменс Брентано у віршованій баладі «Лорелея» («Die Lore Lay» ). Поети різних епох зверталися до образу Лорелеї (Лореляй): Йозеф Ейхендорфа (1815), Отто фон Лебен (1821), Г. Гейне (1823), Жерар де Нерваль (1852).

       Аполлінер зосереджується на долі дівчини-красуні, а не на її чарівному голосі. За переказами, біля скелі Лоре-ляй (Лур-Ляй) хитрі карлики нібелунги ховали незліченні скарби Нібелунгів – золото Рейну. Лорелея виступала як жорстокосерда красуня-хранительниця скарбу, яка уклала угоду з царем-демоном Рейну. Та поетів-романтиків більш приваблювала  легенда про дівчину зі звабливим голосом, небачену красуню, яка мститься за зраджене кохання. Цей образ присутній і у вірші Аполлінера.

        Героїня Аполлінера – дівчина-красуня, яка мешкає в містечку Бахарасі. У цієї «білявки чарівної» «очі як смарагд». Але її краса не приносить їй ні радості, ні щастя:

Прокляті в мене очі проклята я сама

Хто в очі ті загляне тому життя нема

У них не самоцвіти пекельнії вогні

В огні в огні спаліте ті чари навісні (Пер. М. Лукаша)

За цей згубний природний дар («усіх мужчин в окрузі з ума звела вона») Лорелею й викликали на єпископський суд. Зачарований красою дівчини, єпископ не може її судити. Вона просить стратити її, бо неймовірно страждає:

                      Не смійся превелебний молися небесам 
                            Спали мене благаю рятуйсь як можеш сам

Лорелею відправили у монастир, та вона попросила дати їй змогу попрощатися зі своїм замком, ставши на краю скелі:

                      Нехай ще раз спогляну на замок мій згори 
                            Нехай ще раз побачу свій образ у воді

Історія Лорелеї має трагічний фінал – їй здається, що десь по Рейну пливе її коханий, - вона  кидається вниз і гине у водах Рейну.

У вірші простежуються неоромантичні мотиви (дівчина, наділена надприродною красою (романтичний мотив), від неї ж і страждає, маючи нещасну долю (реалістичні тенденції).

При створенні поезії автор відмовився від пунктуації, створивши своєрідний вільний вірш (проте не верлібр) і дозволивши читачу самостійно визначати паузи і ритміку.

 Використавши класичний сюжет для написання вірша, автор створив свою «надреальну реальність». У поезії Аполлінера образи реального життя синтезуються з відчуттями, душевними пориваннями, що створює сюрреалістичну картину світу.

«Міст Мірабо»

      Вірш «Міст  Мірабо»- один з найліричніших творів Аполлінера - належить до збірки «Алкоголі. Вірші 1898-1913 років». Ця поезія про плинність часу, про кохання, про вічний колообіг життя. Основою для написання вірша став особистий досвід нерозділеного кохання поета.     

      Вірш насичений образами-символами: міст Мірабо – символ об’єднання як двох берегів, так і двох сердець:

                 Рука в руці постіймо очі в очі

                 Під мостом рук

                 Вода тече хлюпоче

     Вода символізує вічний рух, швидкоплинність почуттів і самого життя:

                 Так і любов

                Біжить у тебе в мене

                                              …

                Вода тече хлюпоче

               Од вічних поглядів спочити хоче

                                               …

               Любов сплива як та вода бігуча

                          . . .  

               Мине любов

               і знову не прилине

              Над мостом Мірабо хай Сена плине

       Наступний символ – годинник, який визначає час для всього земного. І саме годинник нагадує ліричному героєві про те, що все минає – і позитивне, і негативне, - а людина продовжує жити.

              Хай б’є годинник ніч настає

              Минають дні а я ще є

       Ці рядки є рефреном у вірші. Автор ніби нагадує читачеві, що навіть коли настає ніч – час темряви, час невідомого – це теж мине. І тим приємніше відчувати себе частиною нового дня. Не втратити оптимізму, віри у себе допомагає кохання. І хоча почуття не вічні, вони теж спливають, але їм на зміну приходять нові емоції і почуття. Тому й слід цінувати кожну миттєвість життя.

        Вірш Аполлінера сповнений музичності: завдяки використанню  алітерації («пл» - «сп» - «чт» - «хч») можна «почути» як вода плине, хлюпоче, шепоче. Образ води, яка у постійному русі, надає динамічності віршу.

        У вірші відсутні розділові знаки, що дає змогу читачеві самостійно визначити  його інтонацію і ритміку. І це зробити нескладно: смислове навантаження поезії з перших рядків наче «підказує» як потрібно її читати.

        Реальна картина, що постає перед нами (Сена, міст, закохані, годинник, ніч) висвітлена через внутрішній світ героя, що змінює реальне світовідчуття і створює нову реальність – сюрреалістичну.

         Поезія не втратить своєї актуальності, допоки людство хвилюють питання плинності земного життя,  міжособистісних взаємостосунків, цінності почуттів.

«Зарізана голубка й водограй»

          Поезію «Зарізана голубка й водограй» Аполлінер присвятив пам’яті друга - поета, літератора Рене Даліза,  який загинув на фронті 1917 р.

           Вірш побудовано у формі антивоєнного вірша-плаката. Розташувавши літери різного розміру рядками, що розходяться в різних напрямках, поет створив малюнок голубки над струменями фонтана. Цей образ є символом скорботи по тих, хто поліг на полях битв, символом крові, що рікою лилася на війні. Голубка Аполлінера стала прототипом голубки Пікассо (створеної 40 років потому), яка символізує мирне життя.   

      Війна – це руйнація, знищення всього: людей, цілих націй, надій на майбутнє життя. У  поезії звучить звернення до тих, кого війна розкидала по світу, у кого забрала життя:

                                                 Де ви солдати мої друзі?

                                                 Де ви  Даліз Реналь?

    Внутрішня трагедія поета набуває вселенських масштабів:

                                                 Як у церквах ходи луна
                                                 Б'ють відгомоном до небес
                                                 Ви в сонну воду глядитесь
                                                 І погляд ваш вмирає десь

                                                                …

                                                Душа ятриться з непокою
                                                І водограй рида зі мною

     Голубка як символ миру, є надією на перемогу життя над масовим насильством. Символом страшних наслідків війни є  «олеандри всі в крові».

     Проте, доки сонце, хоч і «ранене», піднімається над землею, є надія на прорятунок, на відновлення мирного ритму життя:

                                                 І сонце ранене в траві
                                                 На багрянистім горизонті

     Символом нескінченності життя виступає й водограй, який «ридає» разом з ліричним героєм, проте не спиняє свого вічного руху.

     Відображаючи жорстоку реальність війни, пережиту ним самим, Аполлінер протиставляє їй вічні моральні, гуманістичні цінності.

      Автор експериментує з формою вірша, який виходить навіть за рамки верлібру.              Футуристичними ознаками у вірші є відмова Аполлінера від розділових знаків. Поет не визначає не лише паузи, але й інтонацію – відсутні знаки питання у питальних реченнях. Рима  частково наявна, проте спосіб римування визначити неможливо.

    Створюючи каліграми, автор намагається оформити художнє слово у певну геометричну форму, що є ознакою кубізму.

   Свідченням кубофутуристичних тенденцій, зокрема симультанізму у поезії є зображення в одній площині різнорідних, непов’язаних між собою об’єктів: голубка, водограй, олеандри, сонце, загиблі друзі. Всі ці образи оповиті почуттями ліричного героя, його переживаннями, трагічним світовідчуттям, що є ознакою сюрреалізму.

Справжнє моє ім'я — Вільгельм Аполінарій Костровицький. Народився він у Римі 26 серпня 1880 року. Його мати, Ангеліка Костровицька, була дочкою польського емігранта Михайла-Аполлінарія Костровицького, колишнього штабс-капітана російської армії, який емігрував до Італії після поразки польського повстання 1863 року. Їхній родовий маєток знаходився у Білорусії під Новогрудкою, вони були сусідами Міцкевича, а його прабабусі він навіть присвятив вірш. Його рідними мовами були польська та італійська, а французьку він опанував у монастирських школах на півдні Франції. До дев’яти років він жив в Італії, потім його відправили вчитися у коледж у Монако й Канни, пізніше – у ліцей у Ніцці. Коли йому було 17 років, він разом з товаришем по ліцею готував рукописний часопис, до якого увійшли вірші, статті на політичні теми, міркування щодо театрального мистецтва… Тоді він і придумав собі перший псевдонім «Гійом Макабр». Потім  друкувався під псевдонімом Луїза Лаланн. Псевдонім «Гійом Аполлінер» з’явився у 1902р., це утворення від першого імені (Вільгельм) та останнього (Аполлінарій).

  У Франції Аполлінер пережив більшу частину свого життя, з цією країною  пов’язав і своє мистецтво. Але перші роки життя в цьому місті були важкими. Його правове становище було довгий час невизначеним, він почував себе безправним чужинцем, французьке громадянство  отримав лише у 1916р. Крім того,  нерідко бідував, жив на випадкові заробітки, нарешті влаштувався вчителем французької мови у заможну родину і поїхав за рубіж.

 Разом з родиною Міло подорожував Німеччиною, Австрією, відвідав Прагу. Враження від цих подорожей відбилися у  творчості.

 Цікавився мистецтвом багатьох країн світу, вивчав російський та український фольклор, захоплювався історією запорізьких козаків. Є у нього вірші, що розкривають веселий і рішучий настрій запорожців, котрі пишуть листа турецькому султану. На початку 900-х років  став приділяти багато уваги живопису, захоплювався кубізмом.

 Підтримував дружні стосунки з видатним представником кубізму Пабло Пікассо, захоплювався його картинами. Це захоплення спонукало  шукати нові форми в поезії. Свою поезію  наближав до авангардного образотворчого мистецтва з його колажністю, технікою зображення одного предмета через інший…

 У 1911 р. разом з Пікассо  пережив сутичку з французьким законом. Їх запідозрили у причетності до викрадення з Лувру картини Леонардо да Вінчі «Джоконда». І хоч звинувачення були безпідставними, їх тримали під слідством ще понад чотири місяці.

 Вирушив добровольцем на фронт. До такого рішення його підштовхнули надія зі зброєю в руках все ж таки заслужити французьке громадянство та спроба знайти щастя у коханні.

  Коли я вчителював у родині Міло,  закохавшись в Анні Плейден, яка служила гувернанткою, зазнав радість від сильного почуття і болю від того, що це почуття було нерозділеним. А  кохання до Марі Лорансен насправді було найяскравішою подією в його житті. Вона була несхожа на його друзів, але постійні сутички наших характерів, зовсім різні сімейні традиції вбивали живе почуття, і вони розсталися. Ще  був закоханий у Луїзу де Коліньї-Шатійон. Але вона зверхньо ставилася до нього, не розуміла його творчості. Тому, щоб розтопити лід у її серці, Гійом записався добровольцем на фронт. Після цього вона нібито тепліше стала до нього ставитися, але їхня любовна історія все одно тривала недовго.

Основні твори: поетичні збірки «Рейнські вірші», «Алкоголі. Вірші 1898— 1913 pp.»(1913), «Каліграми. Вірші миру і війни (1913—1916)» (1918), стаття «Новий дух і поети» (1918).

  Його творчість спиралася на традиції французького фольклору, поезію Ф. Війона та лірику доби Відродження. Я був прихильником творчості французьких романтиків, а також поетів межі століть — П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме.

  Вийшли збірки прозових («Єресіарх і К°») і поетичних творів: «Звірослов, або Почет Орфея» (1911) та «Алкоголі» (1913), «Каліграми. Вірші Миру та Війни» (1918).

  Аполлiнер став теоретиком сюрреалiзму, напряму в лiтературi, i цей термiн належить саме йому, що означає "надреалiзм". Гiйом закликав поетiв бути Iкарами, провiдниками суспiльства, йти попереду нього. Поет, вважав вiн, мусить боротися зi старими поетичними штампами, творити несподiване, експериментувати. Як теоретик лiтератури вiн написав книжку "Нова свiдомiсть i поети" (1918 р.). Вiн писав: "Коли людина захотiла вiдтворити ходьбу, вона винайшла колесо, яке зовсiм не схоже на ногу, тобто вона вчинила по-сюрреалiстському, сама того не розумiючи".

  Сюрреалі́зм (фр. surrealisme — надреалізм) — авангардистська літературна течія, яка ставила за мету відкрити новий шлях звільнення мистецтва від знедуховленої дійсності через сферу «надреального», підсвідомого, покликану оновити не лише художню діяльність, а й життя. Надреалізм виник після Першої світової війни, на початку 20 століття головним чином у Франції.

  На думку сюрреалістів, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу — сни, галюцинації, марення, інтуїтивногоаби проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне й вічне. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло) використовуються в «театрі абсурду».

У мистецтві й літературі сюрреалізму поєдналися речі й несподівані образи, парадоксальні, контрастні і часто безглузді (Ґійом Аполлінер, Луї Арагон, Поль Елюар, Андре Бретон, Пабло Пікассо, Рене Магрит, Сальвадор Далі).

МІСТ МІРАБО
Під мостом Мірабо струмує Сена
Так і любов
Біжить у тебе в мене
Журба і втіха крутнява шалена

Хай б'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

Рука в руці постiймо очі в очі
Під мостом рук
Вода тече хлюпоче
Од вічних поглядів спочити хоче

Хай б'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

Любов сплива як та вода бігуча
Любов сплива
Життя хода тягуча
Надія ж невгамовано жагуча

Хай б'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

Минають дні години і хвилини
Мине любов
I знову не прилине
Під мостом Мірабо хай Сена плине

Хай б'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

"Міст Мірабо" - один з найромантичніших віршів Аполлінера. Він нагадує подорож хвилями пам'яті, в якій було все: прощання з Марі, з почуттям кохання, яке неодноразово надихало поета. Згадуючи Марі, поет уявляє собі обличчя всіх тих жінок, з якими він зустрівся у житті і з якими йому довелося розлучитися. Кохання до Марі Лорансен насправді було найяскравішою подією в житті Аполлінера.

Готуємось до олімпіади)

«Магічний реалізм» у романі «Майстер і Маргарита»

  "Магічний реалізм" — художній метод, в якому магічні елементи включені в реалістичну картину світу. «Магічний реалізм» – це реалізм, у якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфічного, дійсного та уявного, таємничого. Магічний реалізм притаманний передовсім латиноамериканській культурі.

   "Магічний реалізм", властивий роману, проявляється у постійно­му співставленні містичного та буденного. Справді, що може бути буденнішим за бажання двох літераторів, Бездомного та Берліоза, випити абрикосової в кінці задушливого спекотного дня на Патріар­ших ставах? Що незвичайного може статися з освіченими діячами культури, атеїстами за переконанням? Однак містичне поряд, і до їхньої розмови про Ісуса приєднується дивний на вигляд громадя­нин, який чи то глузує з колег по перу, чи то є божевільним. Він стверджує, що Бог існує, доля кожної людини визначена наперед і навіть передрікає Берліозу близьку смерть через відтинання голови, адже «…Аннушка вже купила олію, і не лише купила, але навіть і розлила». І герої роману, і сам читач думають, що це якийсь розіграш, аж до епізоду, у якому Берліоз послизається на розлитій олії й попадає під трамвай. Ми розуміємо, що у творі на сцену виходять нелюдські містичні сили.

   Дійсно, у Москву початку XX століття прибув сам Сатана (Во­ланд) зі своїм оточенням — Коров’євим-Фаготом, Азазелло, котом Бегемотом та Геллою. Ця компанія починає виробляти дивні речі, і здається, що далі події будуть розгортатися лише у фантастичній площині. Та це не так. Поряд із незвичайними витівками потойбіч­них сил М. Булгаков талановито показує і викриває цілком земні буденні вчинки, людські пристрасті. У Будинку літераторів з міщанською самовдоволеністю бенкетують представники культур­ної еліти.

   Директор вар’єте Лиходєєв ніяк не може отямитися від великої кількості алкоголю і згадати, коли це він підписав контракт про сеанс чорної магії. Урешті-решт невідома сила миттєво переносить його до Ялти. Коров’Єв-Фагот цілком по-земному дає хабар голові житлового товариства Босому, щоб той дав дозвіл на проживання Воланда у квартирі Берліоза.

   Те, що магічне й буденне йдуть поряд, особливо яскраво показує епізод виступу Воланда у московському вар’єте. «Чорний маг» про­сто розважається з метою побачити, чи змінилися москвичі за час його відсутності, й констатує: людей «зіпсувало квартирне питан­ня» . Замість викриття фокусів компанія Воланда викрила моральне обличчя суспільства: глядачі жадібно хапають гроші, жінки сипо­нули на сцену за модними речами, і на обличчях людей світиться невгасиме прагнення до наживи. По закінченні сеансу всі гроші обертаються на папірці, а модні жіночі речі просто щезають.

   Єдиною цілковито містичною сценою в романі є картина балу в Сатани. Тут ми бачимо й незвичайну підготовку головної героїні Маргарити до свята (чарівний крем, поради Коров’єва), і прийом нею гостей, які виявляються давно загиблими відомими злочинця­ми й убивцями, і виконання прохання Маргарити повернути їй ко­ханого… Однак ці фантастичні епізоди тільки підкреслюють бу­денність міста, яке живе своїм життям за стінами бального залу.

   «Магічний реалізм» — ось як характеризують роман Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Поряд із зображенням незви­чайного письменник увів реальні картини життя, показавши про­блеми й моральні засади сучасного йому суспільства.

(Повторюємо матеріал, вивчений у 2 семестрі в 10 класі)

Оскар Уайльд (1854 - 1900)

 Оскар Уайльд — одна з найбільш визначних фігур європейського декадансу. Ідеї та настрої свого часу він епатажно відтворив на прикладі власного життя. Це одна з найбільш парадоксальних особистостей в історії людства. О. Уайль­да називали «королем життя», «принцом Парадоксу», «Шехерезадою салонів», «блискучим Оскаром» за його неймовірну дотепність, невичерпну вигадку і вмін­ня зачаровувати людей.

Віддзеркалення декадентської доби  в особистості й долі письменника

 Оскар Уайльд — один із найобдарованіших представників англійської літератури кінця XIX століття. «Що дає людині най­більшу радість?» — ось питання, яке бенте­жило його все життя. Уайльдова відповідь була: Краса! «Для мене краса — це чудо з чу­дес. Тільки обмежені люди не судять лише че­рез зовнішність. Справжня таїна життя міс­титься у видимому, а не у невидимому». Цей парадокс Уайльда виявляє центральну ідею його творчості.

Основна вимога, яку О. Уайльд та його послідовники висували до мистецтва,— не копі­ювати природу, а відтворювати її за законами краси, недосяжної у повсякденному житті. «Мистецтво бере життя як частину свого си­рого матеріалу,— зазначав він,— перетворює його, перевтілює його в нові форми; воно зо­всім байдуже до фактів, воно вигадує, фан­тазує, марить і між собою та реальністю ста­вить високу перешкоду красивого стилю, декоративного чи ідеального трактування».

      "ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ"

Анкета  роману

1. Історія створення. Роман "Портрет Доріана Грея" мав реальне підґрунтя. У Оскара Уайльда у приятелях був художник на ім'я Безіл Ворд. Уайльд, зустрівши одного разу у його майстерні надзвичайно красивого натурщика, вигукнув: "Який жаль, що і йому не минути старості зі всією її потворністю!". На це Безіл відповів, що готовий малювати кожного року портрет, щоб закони природи — старіння людини відбивались на портреті, а не на зовнішності красеня-натурщика.

О. Уайльд написав «Портрет Доріана Грея» на замовлення одного американського журналу Написав у рекордно короткий строк — трохи більше, ніж за два тижні, бо уклав парі, що здатен створити роман саме в такий термін. У липні 1890 р. роман опублікували в американському журналі «Ліппінкотс Манслі Мегазін». Журнальна публікація «Портрета Доріана Грея» мала широкий резонанс, і письменник вирішив видати твір окремим виданням, доопрацювавши окремі глави, аби зробити твір «вагомішим», тобто більшим за обсягом, бо в англійсьйй літературі того часу склалися певні традиції щодо жанру роману Саме для цього окремого видання О. Вайльд написав і відому «Передмову», що складається з 25 афоризмів. В афоризмах у парадоксальній формі була викладена естетична теорія О. Уайльда. У квітні 1891 р., набувши нового вигляду, роман вийшов окремою книжкою.

2. Джерела роману. "Портрет Доріана Грея" має паралелі з багатьма творами світової літератури. Так, подібні за сюжетом і розкритими проблемами, роману О. Уайльда передували такі твори:

1) Роман англійця Чарльза Метюріна "Мельмот Блукач" (1820) — розповідь про угоду з дияволом заради вічного життя.

2) Повість-казка   німецького   письменника   А. Шаміссо "Історія Петера Шлеміля"    (1814) — розповідь, як герой продав власну тінь дияволу за успіх.

3) Роман Гюїсмана "Навпаки"  (1884) — розповідь про молодого аристократа, який почав жити навпаки загальноприйнятим нормам.. Саме цей роман згадано у творі Уайльда, як книга, що "отруїла" Доріана.

4) Повість Бальзака "Шагренева шкіра" - загадкова шкіра зменшується, виконуючи бажання баль-заківського Рафаеля де Валантена.

5) Гете "Фауст".

6) Повість-казка Гофмана "Малюк Цахес".

7) Едгар Аллан По. "Вільям Вільсон" - мотив вбивства двійника. Герой-оповідач вбиває свого двійника — втілення свого кращого "я" — Вільяма Вільсона, який усе життя намагався врятувати його від загибелі.

8) Р.Л. Стівенсон "Дивна історія доктора Джекілла і містера Гайда" - неоромантичний твір Стівенсона втілює розкриття психологічного аспекту двійництва.

Зв'язки роману О. Уайльда "Портрет Доріана Грея" з концепцією краси "прерафаелітів" (Данте Габріель Россетті, Уолтер Патер), з розумінням краси як абстрактної філософсько-естетичної категорії у Шарля Бодлера, краси і потворності в античній літературі допомагають вийти на розуміння головної філософсько-моральної проблеми твору: конфлікту Краси і моралі.

3. Жанр - інтелектуальний роман

4. Літературний напрямок – синтез романтизму, реалізму, імпресіонізму, естетизму

5. Тема — історія життя і смерті молодого красеня Доріана Грея

6. Ідея – велич справжнього мистецтва

7. Композиція – роман складається з передмови (25 афоризмів) та 20 розділів

8. Елементи сюжету

Експозиція – в майстерні художника Безіла Голу орда – робота над портретом Доріана Грея

Зав’язка – фатальне бажання Доріана Грея

Розвиток подій

– кохання і смерть Сибілли Вейн;  - портрет – дзеркало душі Грея;

 - втілення ідей гедонізму лорда Генрі у житті Доріана Грея.

 - вбивство Безіла; - смерть Джеймса Вейна; - лицемірство по відношенню до Гетті

Кульмінація – замах на портрет

Розв’язка – смерть Доріана Грея

9. Проблеми -  проблема співвідношення Мистецтва і Моралі, Насолоди і Моралі, Мистецтва і Дійсності, проблема Краси, проблема Мистецтва. Роль Краси і Мистецтва в житті. Утвердження краси як найвищої цінності, сенс буття людини; добра і зла).

10. Конфлікт між мистецтвом і мораллю, між красою і мораллю

11. Образи-символи роману

Доріан Грея — це втілення вічної молодості, 

Безіл — символ служіння мистецтву,

лорд Генрі — виразник ідей гедонізму,

актриса Сибіл — уособлює театральність життя.

Риси модернізму у романі

суб'єктивно-мистецька картина протиставлена реальності

кульмінація і розв'язка об’єднані

вишуканість художньої форми, мови, формування думки, образу

естетичні характеристики образів

елементи умовності й фантастики задля створення ірреальних світів та образів елітарність

Риси імпресіонізму у романі

відмінності сприйняття дійсності різними персонажами

«вишуканість» описів у романі

пейзажі - фон сприйняття героя

герой ніби розчинився у навколишній красі

персонажі виявляють своє ставлення до подій

Риси символізму у романі

Фабула твору перегукується з центральною тезою символізму про невідповідність видимого сутності

На стильовому рівні — безпосереднє вживання парадоксів

Портрет набув символічного значення

Парадокс (з гр. мови – дивне, несподіване):

- вислів, що суперечить загальноприйнятій точки зору або здоровому глузду;

-           незвичне явище, що не відповідає загальноприйнятим уявленням, міркуванням, що приводить до наслідків, внутрішньо суперечливих чи несподіваних, які мають фатальну форму;

-           оригінальність мислення його автора.

 Цитатна доріжка (познайомтеся з парадоксальними висловами О.Уайльда).

-            Того, що потрібно знати, не навчить ніхто.

-            Лише пусті, обмежені люди не судять по зовнішності.

-            Який творець, таке і творіння.

-            Всі жінки з часом стають схожими на своїх матерів. У цьому їхня трагедія. Жоден чоловік не буває схожим на свою матір. У цьому його трагедія.

-            Бути греком – означає не мати одягу, бути людиною Середньовіччя – не мати тіла, бути сучасною людиною – не мати душі.

-            Найгірші вороги людини – її близькі.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ

Естетизм – назва літературно-мистецьких течій, представники яких у своїх творах стверджували, що мистецтво у своїх художніх формах автономне від дійсності.  і що тільки воно здатне утверджувати красу (схильність до краси).

 Гедонізм (філософія насолоди) – філософсько-естетичне вчення, де насолода, задоволення – найвище благо. Саме до цього повинна прагнути людина в житті.

ПЕРЕДМОВА ДО РОМАНУ

Передмова і сам зміст роману складають своєрідний діалог, в якому знаходить художнє вираження естетика О. Уайльда.

 Естетизм, як течія мистецтва, оснований на тому, що творчість є відображенням внутрішнього світу митця: «Мистецтво - це дзеркало, яке відображає того, хто в нього дивиться». Виходячи з цього твердження, можна говорити про прекрасний внутрішній світ художника Холлуорда. Коли ж в портрет вдивляється Доріан Грей, витвір стає відразливим, що свідчить про аналогічний зображенню стан душі героя. Думка автора полягає в тому, що явище мистецтва відтворює душу не тільки митця, а й глядача.

 Зміст роману розкриває й інше положення вступу: «Художник не мораліст». Лорд Генрі, побачивши портрет прекрасного юнака, жалкує з того, що людська молодість і врода недовговічні. У Доріана виникає думка, що було б гарно, якби старів не він сам, а його портрет. Ці мрії дивним чином збуваються. Але портрет не тільки старіє, на ньому зовнішньо виражаються всі прояви душі Грея. Портрет стає все жахливішим. Побачивши спотворене обличчя Доріана на полотні і зрозумівши злочинну душу героя, художник вимагає від юнака покаяння перед Богом, не вдаючись до моралізаторства. Уайльд не засуджує дії свого героя відкрито. Письменник спотворює його зовнішність на портреті, висловлюючи цим своє ставлення до вчинків Грея.

 Суперечливим здається й інше твердження автора: «З мистецтва немає жодної користі». На думку Уайльда, мистецтво може вірно сприймати лише людина, яка глибоко розуміє прекрасне. Але така людина не потребує уроків моральності. У романі такою людиною є лорд Генрі, який сам не робить нічого аморального, розуміє прекрасне.

Метафора портрета - центральна у романі. Це метафора душі героя, його моральний «щоденник». Фантастичний образ портрета-сумління, портрета-душі стає певною мірою найреальнішим, оскільки герой впізнає в зображеному себе справжнього. Таким чином, елемент фантастики «портрет» відіграє особливу роль у розв'язанні головного конфлікту роману - конфлікту краси і моралі.

 Портрет стає уособленням душі головного героя, його сумління, а Доріан завжди залишається прекрасним і незмінним. Навіть стосовно героїв роману Уайльд створює скоріше образи-символи, аніж характери. Доріан Грей - це втілення вічної молодості, Безіл - символ служіння мистецтву, лорд Генрі - виразник ідей гедонізму, актриса Сибілла - уособлює театральність життя.

Натуралізм — літературний напрямок, що склався в західній літературі в останній третині 19 століття ( 1870-1890)
Для нього була характерною настанова на фотографічно точне й неупереджене зображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людського характеру, що бачився крізь призму фатальної зумовленості фізіологічною природою та середовищем.

     Е.Золя 

Анкета роману Е.Золя «Кар’єра Ругонів» ( 1871)

1. Назва та підзаголовок роману

Переклад назви роману («Кар’єра Ругонів») не зовсім точний, оскільки слово «кар’єра» французькою звучить «Іа саггіеге». В оригіналі твір називається «La fortune des Rougon», тобто буквально «Фортуна Ругонів».

А слово «фортуна» в українській мові означає не стільки «кар’єру» (просування по службі), скільки удачу, везіння, утому числі й випадкове (наприклад, виграшний лотерейний білет), а то й незаслужене. Тому варто зауважити, що Ругонам просто поталанило, як то кажуть: фортуна повернулася до них обличчям, — унаслідок чого вони (передовсім пересічний плассанський буржуа П’єр) дійсно зробили карколомну кар’єру. Причому в буквальному сенсі слова — «на чужій крові».

Підзаголовок роману «Кар’єра Ругонів» - «Походження» - своєрідний пролог (інтродукція) усього циклу, який розповідає про походження родини Ругон-Макарів і про виникнення Другої імперії. 

۩ Два сюжети - соціально-політичний (виникнення, розгортання й фінал реального історичного процесу, хоча й представленого в зниженому, провінційному, варіанті) й сімейно-побутовий (зав’язка сімейно-побутової історії, яка розгортатиметься в двадцятитомний цикл романів).

2. Передмова до роману «Кар’єра Ругонів»

 «Я хочу показати невелику групу людей, її поведінку в суспільстві, показати, як, розростаючись, вона дає життя десяти, двадцяти істотам, на перший погляд дуже різним, але, як свідчить аналіз, близько між собою пов’язаним. Спадковість, подібно до сили тяжіння, має свої закони. Для розв’язання подвійного питання про темпераменти й середовище я намагаюся відшукати й простежити зв’язок, який математично точно веде від людини до людини. І коли я зберу всі ниточки, коли в моїх руках буде ціла суспільна група, я покажу її в дії, як учасника певної історичної епохи, я створю ту обстановку, у якій виявиться складність взаємин, я проаналізую одночасно і волю кожного з її членів, і загальну спрямованість цілого.

Ругон-Маккари — та група, та сім’я, яку я збираюся вивчати, відзначається нестримністю бажань, могутнім прагненням нашої епохи, що рветься до насолод. У фізіологічному плані для них характерне повільне чергування нервових розладів і хвороб крові, що проявляються з роду в рід як наслідок первинного органічного пошкодження і визначають, залежно від навколишнього середовища, почуття, бажання і пристрасті кожної окремої особистості — усі природні та інстинктивні прояви людської природи, наслідки яких мають умовні назви чеснот і вад. Історично ці особи походять з народу, вони розсіюються по всьому сучасному суспільству, домагаються будь-яких посад завдяки тому глибокому сучасному імпульсу, що пробуджує нижчі класи пробиватися крізь соціальну товщу. Своїми особистими драмами вони оповідають про Другу Імперію, починаючи від пастки — державного перевороту — й закінчуючи седанською зрадою».

3. Центральна подія твору - державний переворот 1851 р.

Соціальний зміст роману – в правдивому зображенні монархічного перевороту, розправи з Республікою в маленькому провінційному містечку Плассані, на півдні Франції.

Державний переворот привів до влади Луї Бонапарта. Золя досліджує, які суспільні сили й чому підтримали державний переворот, сатирично змальовує провінційних буржуа. Як письменник Золя переконаний, що прихід буржуазії до влади — результат низки злочинів проти безвинних людей. Другу імперію він називає «епохою безумства й ганьби». Підлість і ницість П’єра Ругона та таких, як він, сприяли встановленню такого режиму.

У наступних романах «Здобич», «Черево Парижа», «Його високість Ежен Ругон» автор показує, яким чином в епоху Другої імперії людина просувається до влади. Негідники та авантюристи, такі як Ежен Ругон, стають опорою нових порядків, а сприяє цьому середовище — дрібна буржуазія, яка спромоглася «урвати свій шматок» від «милостей Імперії».

4. Композиція

Розділ 1. Околиці Плассана, початок грудня 1851 року. Сільвер Муре і М’єтта (Марія) Шантегрей приєднуються до повсталих робітників і селян, що прагнуть захистити Республіку й демократичні свободи 1848 року

Розділи ІІ-ІІІ. Характеристика Плассана в становому й політичному плані. Ретроспектива появи Руґон-Маккарів. Історія життя Аделаїди Фук та її дітей. П’єр    Ругон та його діти до 1851 року

Розділ IV. Історія життя Антуана Маккара та його родини до 1851 року. Прохід повстанців через Плассан. Стосунки братів П’єра Руґона та Антуана Маккара

Розділи V-VII. Плассан в очікуванні державного перевороту (провінційна модель переходу від Республіки до Другої імперії). “Жовтий салон” Руґонів. “Порятунок” Плассана П’єром Ругоном. Інтриги Фелісіте. Змова буржуазії проти повстанців. Загибель М’єтти і Сільвера. Божевілля Аделаїди. Початок Другої імперії. Початок кар’єри Ругонів.

5. Художній час та простір

⃰ Художній простір (місце дії) — невелике провінційне містечко Плассан та його округа, де створюється загін повсталих ремісників і селян, що виступили на захист республіки, тимчасом як у місті буржуа готують проти неї заколот.

⃰  Художній час — кілька тривожних і напружених днів грудня 1851 p., його рамки визначаються появою та розгромом загону повстанців і торжеством змовників. Розвиваючи інший, соціально-побутовий, сюжет, письменник виходить за вказані часові рамки, робить екскурси в минуле, розповідаючи про родовід Ругон-Маккарів і визначаючи їхній «генетичний код».

6. Конфлікт

Зіткнення республіканців і бонапартистів.

7. Провідні теми роману 

• Історія родини Ругон-Маккарів.

•Чисте юнацьке кохання.

• Життя провінційного містечка.

•Боротьба  республіканців та бонапартистів

• Збагачення будь-якою ціною.

• Тема зради заради власної користі.

•Моральне падіння особистості

8.  Характеристика образів

Аделаїда Фук, засновниця роду Ругонів, страждала на нервове захворювання. Рано повдовіла. Через деякий час до неї прийшло дивне кохання до злодія та волоцюги Маккара. На своїх дітей Аделаїда не звертала уваги, унаслідок чого вони виросли чужими й байдужими до неї. П’єр ледь не довів матір до цілковитого божевілля, примусив зректися усіх грошей за продану садибу. Аделаїда в 42 роки перетворилася на стару, що самотньо жила в хижці Маккара, який загинув. Їй віддали на утримання онука-сироту Сільвера. Це рятувало її від самотності, від відчаю. По черзі переховувала синів, нічого не знаючи про їх діяльність. Коли П’єр приніс Антуанові гроші за зраду, вона зрозуміла і з відчаєм закричала: «Це ви стріляли?.. Я чула дзвін золота… Горе мені! Я народила вовків… цілу родину, цілу зграю вовків… Було лише одне нещасне дитя, і вони зжерли його…»

Ці материні слова влучно характеризують сутність майже усіх членів сім’ї Ругон-Маккарів, які досягли своєї низької мети ціною крові, зради, підлоти.

П’єр Ругон (молодший) — селянський син за походженням. Його селянська жага до роботи перетворюється на зажерливість буржуа. Для втілення своєї мрії — розбагатіти — П’єр робить усе: отруює життя матері своєю ненавистю й нахабно обдурює її та грабує; ошукує своїх зведених братів та сестру, одружується з багатою, але байдужною йому дівчиною; створює гурток дрібних буржуа у своєму «жовтому салоні», щоб «прославитися» та посісти прибуткове місце в Плассані.

Маркіз де Карнаван, якого вважали батьком Фелісіте, правильно вгадав шлях, яким підуть Ругони для досягнення своєї мети: «Нову династію можна заснувати тільки з боєм. Кров — чудове добриво. Добре буде, якщо Ругони… розпочнуть свій родовід від якоїсь різанини». П’єр поводиться як флюгер, використовує відомості від сина Ежена з Парижа про перебіг політичних подій, а також поради хитрої Фелісіте.

Переконавшись, що повстанців у місті немає, Ругон виходить зі схованки (ось тут він, нарешті, згадав і про матір). Йому здається, що все місто належить йому. Адже під його керівництвом було 40 бонапартистів, склад зі зброєю. Він вирішує «рятувати» Плассан і веде озброєних однодумців на мерію, де було не більше ніж 20 республіканців на чолі з його братом Антуаном. П’єр виявляє твердість і рішучість, а також неабияку стратегічну хитрість. Він заявляє: «Я виконую свій обов’язок, панове. Я заприсягнувся врятувати місто від анархії та врятую його, хоча б мені довелося стати катом рідного брата».

Здійснивши бонапартистський переворот у Плассані, П’єр Ругон пише звернення до громадян, скориставшися текстом, який склав Антуан, змінивши в ньому лише одну фразу: «Настало царство порядка…» замість «Настало царство справедливості» (а саме «партію порядку» очолював Луї-Наполеон). Він очолює «муніципальну комісію», «роздуває свої заслуги», «ризик» та «героїзм», почуваючись нащадком Наполеона, «якого переворот перетворив на імператора».

Коли розпочалася паніка з приводу того, що місто займуть повстанці, П’єр також злякався, почав звинувачувати всіх — і дружину, і невдячних дітей, які й досі не розрахувалися з ним за освіту. Підступна Фелісіте виступила не лише як його «рятівниця», але й спланувала операцію, що повинна була остаточно піднести П’єра в очах плассанців. Вона підкупила Антуана, той разом із двома десятками республіканців напав на мерію. Загинули люди, через трупи яких Ругон байдуже та з огидою переступив. «Жовтий салон» святкує, розподіляє славу, нагороди й чини. Так, сон Ругонів про те, що «в кімнаті йде кривавий дощ і великі краплі падають на підлогу та перетворюються на золоті монети», а також передбачення матері Аделаїди «ціна крові, ціна крові… Я чула звук золота… Це вони, вони продали його [Сільвера]. Ах, вбивці, ах вовки!» збуваються. П’єр Ругон отримує орден, посаду збирача податків, і його не засмучує черевик у крові та свічка над попереднім збирачем податків, який загинув.

Фелісіте Пуєк, дружина П’єра Ругона, як і її чоловік, мріє розбагатіти, «втерти носа» всім буржуа міста. Таке прагнення та пристрасть письменник пояснює спадковістю: Фелісіте — позашлюбна дочка маркіза де Карнавана. Жінка створює у своєму домі «жовтий салон», де збираються реакційно налаштовані буржуа Плассана. Фелісіте поливає дерево Свободи біля супрефектури отруєною водою, щоб воно засохло; із заздрістю дивиться на багатий дім сусіда — збирача податків і мріє ним заволодіти. Хитрощами й підступністю жінка заспокоює брата П’єра — Антуана, потім підбурює його до зради, спокусивши хабаром. Фелісіте вважає себе розумнішою за чоловіка, тому хитрощами діста лист від Ежена, першою дізнається про перемогу бонапартистів і «керує» П’єром, «граючись із ним, як кішка грудкою зім’ятого паперу». Коли Ругон у відчаї просить поради у дружини, та відчуває задоволення. Фелісіте дає слушну пораду, але нагадує чоловікові: «І не забувай, що це я тебе рятую… Дивись, і ти будь зі мною лагіднішим».

Фелісіте не лише хитра й лицемірна, вона ще й жорстока. Підкупивши Антуана, уже готового до зради, вона підштовхує до вбивства і свого чоловіка, який вагається, чи слід убивати республіканців, які прийдуть зі зрадником: «…яка ж ти ганчірка!» Нарешті реакція перемогла. «Жовтий салон радів», «усі раділи, що врятовані, що більше нема через що здригатися». І тільки речі нагадували, якою ціною це все здобуто: «Але рожевий, шовковий клапоть…. був не єдиною яскравою плямою на святі Ругонів. …під ліжком у сусідній кімнаті лежав черевик із закривавленим підбором. Свіча, що горіла над тілом… Пейрота… точилась у пітьмі кров’ю, як відкрита рана… А вдалечині, у глибині тупика Св. Митра… застигла кривава калюжа».

У синів П’єра Ругона спадковість була іншою. В Ежена «батьківська статечність… перетворилась на величну поставу», «за повної схожості із П’єром успадкував духовні риси Фелісіте». Ежен Ругон був честолюбним, зневажав дрібні розрахунки та досягнення. А великих успіхів він міг досягти лише в столиці. Тому юнак їде до Парижа, займається політикою, прагне до влади й досягає її, увійшовши у коло бонапартистів у період їх перемоги.

Середній син Ругонів Паскаль не вдався у своїх родичів. Він добре навчався, став лікарем. Жив окремо в Плассані, займався наукою, допомагав людям, і ті його дуже поважали. Під час революції Паскаль був лікарем у повстанців. Критично оцінював свій рід, передбачав його майбутнє: «На мить, як у спалаху блискавки, перед ним постало майбутнє Ругон-Маккарів, цієї зграї жадань, що їх було випущено на волю, які жеруть здобич у сяянні золота

та крові». Ця позиція героя збігається з авторською.

Молодший брат Арістид схожий зовні на матір, але характер мав батьківський, був зажерливим, потайним, схильним до наклепів і доносів.

Арістид був худорлявим, «його хитре обличчя нагадувало набалдашник палиці; він був… нетерплячим у своїх бажаннях, повсякчас щось розвідував, рознюхував». Якщо Ежен любив владу і в мріях «підкорював своїй волі народи», то Арістид уявляв себе багатієм, що «солодко їсть і п’є, насолоджується всіма чуттєвими задоволеннями». Щоб розбагатіти, використовував будь-які засоби. Мати любила його й підтримувала, бо вважала, що «йому на

роду написано стати видатною людиною, а видатні люди мають право вести непутяще життя, поки не виявляться їх таланти». Навчався погано, більше заглядав у корчму, ніж на заняття, тому батько забрав його додому й вирішив одружити. Але син не зайнявся справами фірми й не поліпшив їх, а навпаки, призвів до банкрутства. Арістид із дружиною Анжелою розкішно жили за рахунок батьків. Коли П’єр відправив їх жити окремо, Арістид — дрібний чиновник із низькою платнею, «згорів від незадоволених бажань».

Під час революційних подій Арістид кидався то в один бік, то в інший. У своїй газеті «Незалежність» він спочатку агітував за Республіку, потім вихваляв Ругона як героя. Отже, Арістид — це тип продажного буржуазного діяча й журналіста, безпринципної людини, яка пристає на той чи інший бік залежно від обставин.

Маркіз де Карнаван далекий від народу й вороже до нього налаштований. Він за старі монархічні порядки. Своїй позашлюбній дочці Фелісіте радить пристати до бонапартистів лише в тому разі, якщо вони дадуть вагому обіцянку Ругонам. Переживає маркіз лише за свою долю.

Маккар, другий чоловік Аделаїди. Маккар був злодієм і контрабандистом, мав стихійний, некерований характер. Тому й не одружився з Аделаїдою, хоча вони мали двійко дітей, на яких він не звертав уваги.

Маккар мав «погану славу», «не маючи жодних статків, їв, пив і перебував у щасливому неробстві під час свого недовгого перебування в місті»; «усі вечори проводив у корчмі». Якщо десь траплялася крадіжка або вбивство, підозри падали на нього. Ось чому сусіди були не у захваті від того, що цей розбійник і волоцюга став обранцем Аделаїди.

Ці риси характеру позначилися на дітях — на Урсулі й особливо на Антуані — підлому ледареві, який прагнув жити за рахунок інших.

Антуан Маккар — другий син Аделаїди Фук, народжений нею поза шлюбом від волоцюги Маккара. Зростав у атмосфері повного занедбання з боку матері. Коли повернувся з армії (хоча П’єр, забравши все майно, обіцяв матері, що відкупить брата), пішов по свої гроші, але нічого не отримав. Почав пиячити й погрожувати П’єрові, псувати йому репутацію. Отримавши від того подачку у 200 франків, пропив їх. Потім плете з краденої лози кошики, потрапляє за це до в’язниці. Вийшов і став республіканцем,  сказавши, що сидів через політичні переконання. Через десять років удало для себе одружився з працьовитою Фіною, яка повністю утримувала його. У них народилося трійко дітей. Одна дочка через пияцтво та бійки батьків виявилася калікою. Антуан був незадоволений дітьми, а коли вони підросли й почали працювати, відбирав у них гроші. Удавав із себе пана: ходив гуляти проспектом, був добре одягнений, відвідував кафе, де пив і програвав гроші сина.

Антуан розумів Республіку як можливість пограбувати сусіда.  Він став крикуном, який проповідував «найбезглуздіші політичні погляди». Мріяв розправитися з П’єром та його дружиною від імені народу. Письменник, порівнюючи братів, зазначає, що «всі члени цієї родини відзначалися… звірячими та грубими апетитами».

Антуан заради розваги хотів натравити небожа Сільвера на П’єра, але припустився помилки, охарактеризувавши Республіку як гру «неробства та жрання», а свою матір — «старою хвойдою». Коли померла дружина, а діти розбіглися, Антуанові знову довелося працювати. Революцію він сприйняв як можливість помститися братові: підмовивши кількох дужих повстанців, пішов арештовувати П’єра, але того не було вдома, тому приєднався до тих, хто йшов арештовувати мера й чиновників. Опинившись під арештом, Антуан за 1000 франків погоджується на зраду. Він веде вцілілих повстанців до мерії, щоб підставити їх під кулі Ругона та гвардійців. Сам же тікає до матері, отримує свої гроші й вирушає за кордон.

Мати Сільвера рано померла, тому хлопця виховувала бабуся Аделаїда. Зростав звичайною дитиною. Під час нервових нападів у бабусі підтримував її, співчував. Багато читав, добре навчався. Але з 12 років почав працювати, допомагав сусідові-каретникові, став його підмайстром: «Із нього вийшов відмінний працівник». Доброзичлива атмосфера, самостійність, відповідальність «загартувала його душу, сповнену високих поривань. Він став серйозною, розумною людиною…»

Юнаком Сільвер залишався таким же чесним, добрим, працьовитим і порядним. Прочитавши Руссо, захопився республіканськими ідеями про перемогу свободи, рівності, братерства. Йому хотілося «примусити людей бути щасливими, хай і всупереч їх волі». Тому вступив до таємного товариства монтаньярів і підготував до бою рушницю діда Маккара.

З дівчиною М’єттою Сільвера пов’язувала ніжна дружба. Він став її захисником, опорою, підтримкою. Читаючи й далі просвітницьку, революційну літературу, юнак думав про М’єтту, про нове (утопічне) суспільство, де б «народи схилялись перед ідеальною жінкою, що її було втілено в образі М’єтти». Так, за спадковістю, у хлопця «нервовий розлад бабусі… перетворився на постійне натхнення».

Сільвер — природна людина (за Руссо). Він захоплений силою та ніжністю дівчини, прагне врятувати її від пліток: «Їх ідилія пройшла крізь холодні… дощі… не опустилася до вульгарного зв’язку; вона зберегла… чистоту, наївне збентеження плоті, що не усвідомлює свої бажань».

Під час нападу повстанців на жандармерію Сільвер поранив одного жандарма, Ренгада, і кров налякала юнака. Коли перемогли бонапартисти, Ренгад знаходить Сільвера, щоб помститися. І розстрілює юнака на тому місці, де він зустрічався із М’єттою.

Сільвер — виняток у середовищі Ругонів, тому гине, як і революція. Але виступає за гуманізм, високі принципи й справедливе суспільство.

М’єтта рано залишилася сиротою. Коли їй було 9 років, батько (мисливець-браконьєр) потрапив на каторгу за вбивство жандарма. Діда, який жив милостинею, теж незабаром не стало. Дівчинку відвели у родину дядька, де вона фактично була наймичкою. М’єтта познайомилася із Сільвером. Він став її лицарем, справжнім другом, який допомагав витримувати і втому від важкої роботи, і знущання дядька та двоюрідного брата. Після смерті тітки вона стала зовсім чужою в дядьковому домі. Жюстен постійно дорікав їй батьком-каторжанином: «Яке коріння, таке й насіння. Ти закінчиш на каторзі, як твій батько». М’єтта ридала, але трималася, тамуючи в душі протест. Дружба з Сільвером переросла в чисте кохання. Спочатку закохані зустрічалися біля колодязя, а потім знайшли місце на пустирі площі св. Митра. Виходили на прогулянку під одним плащем. Любили влітку купатися вночі в річці. Але «М’єтта не була мрійницею… вона відчувала насолоду

небом, річкою… світлом, але більш за все річкою, яка… колисала її з… ніжністю».

Коли Сільвер вирішив приєднатися до збройного повстання, М’єтта пішла проводжати його. Спочатку її не прийняли, а потім визнали за свою. Уперше відчувши повагу з боку громади, дівчина захотіла понести червоний прапор. І несла його, поки зовсім не втратила сили. На повстанців напали солдати. Розпочався бій. Поруч із Сільвером стояла М’єтта з прапором, «обличчя її рожевіло в зморшках червоного прапора». Випадкова куля вцілила в дівчину. Сільвер підбіг, почав цілувати свою подругу й плакати, від чого «в очах М’єтти спалахнула остання радість… Вони кохали одне одного, та їх ідилія закінчилася смертю». Сільвера полонили, а М’єтта залишилася лежати. У цій дівчині поєднувалися сила духу, любов до життя, моральна чистота й палке кохання. Письменник укотре підводить читача до думки про жорстокість, нелюдськість війни, братовбивства.

Колоритно змальовані у романі постаті відвідувачів «жовтого салону» — панчішника Руд’є, торговця мигдалем Грану, військового Сікарно, книгопродавця Вюйє. Усі вони з одного боку боягузливі, з іншого — майстри неймовірно перебільшувати свої «подвиги», заслуги перед новою владою та містом. І все це з єдиною метою — отримати прибуткові місця, чини та нагороди, мати владу над мешканцями Плассана

9. Символічні образи

⃰ Площа Св. Митра в Плассані, що утворилася на місці колишнього цвинтаря. З одного боку це — свідчення кругообігу, життя продовжується. З іншого — мертві тягнуть за собою живих, які порушили їх спокій і поставилися до них без поваги. На цій площі у тіні дощок із лісоскладу зароджується й розвивається любов Сільвера та М’єтти; тут саме юнак і гине, пригадуючи прекрасний образ своєї коханої.

⃰ Сільвер і М’єтта: чисте кохання, благородство поривів, безкорисливість, душевна чистота, молодість і краса, республіка, боротьба за республіканські ідеї

⃰ Смерть М’єтти з прапором в руках. Символ поразки республіканських загонів, торжества хижого егоїзму Другої імперії. «Він підвів очі й побачив, що прапор падає з М'єттиних рук. Дівчина притиснула руки до грудей і, одкинувши голову, з лицем, спотвореним від страждання, повільно повернулася на місці. Вона навіть не скрикнула, вона впала навзнак на червоне полотнище прапора»

Хвіртка між маєтком Аделаїди та будинком Маккара. Символ зв’язку поколінь, символ передчуття трагічного фіналу кохання Сільвера та М’єтти, символ втраченого щастя і кохання Аделаїди. «Хвіртка знову стала спільницею: стежкою, второваною коханням, знову йшло кохання — вічне відродження, що обіцяє радість сьогодні і сльози в прийдешньому»

Могильна плита – місце зустрічі Сільвера та М’єтти. Символ трагічності кохання. «Він побачив могильну плиту і здригнувся. М’єтта казала правду: камінь призначено для неї. «Тут спочиває... Марія... що вмерла...» Вона вмерла, камінь накрив її»

⃰ Римська брама та Головна брама, які замикали на два замки. Символ духу провінційного Пласссана, його боягузтва, егоїзму, ненависті до всього, що приходить ззовні, прагнення до відособленого життя

⃰ Жовтий колір салону Ругонів  - символ духовної ницості та обмеженості

⃰ Червоний колір

Червоний прапор М’єтти - символ революції

Кров на підборах П’єра Ругона - символ «величі» Ругона: у нього підбор у крові, він буквально ступає по крові.

Кров Сільвера і Мьєтти - символізує наївність мрійників, що дають себе втягнути в процеси, результатами яких користуються негідники. 

Кров, пролита республіканцями під час нападу на мерію - символ зради й підступності людей, які хочуть нажитись за рахунок загибелі інших під час соціальних катаклізмів.

Вогник свічки у вікні збирача податків, який помер – це кров, через яку переступили заради досягнення своєї корисливої мети; Фелісіте, постійно дивлячись із заздрістю на багатий дім збирача податків, побажала господареві смерті, щоб зайняти його будинок, і побажання справдилося, Фелісіте відчуває, що цей гріх — на її совісті, але не мучиться від докорів сумління: мети вони з чоловіком досягли, і не важливо, якою ціною

Рожевий атласний бант у петлиці Ругона - символ фальшивого нагородження, натяк на провідну роль Фелісіте у піднесенні її чоловіка, який без неї був не надто розумним, і погано прихована заздрість відвідувачів жовтого салону до успіхів Ругонів, і очевидне презирство автора щодо державних відзнак ненависного режиму, який намагається привласнити славу Наполеона І.

Мотиви червоного, нагромаджені у фіналі роману виражають ідею вбивства – насильницької підступної смерті: черевик із кривавим підбором, що лежить  у сусідній кімнаті під ліжком; свічка над тілом пана Перота нагадує відкриту рану, з якої капає кров; на могильній плиті застигає кров Сільвера; кров, з якою народжується Друга імперія, – це кров зради і підступних змов.

«Той рожевий атласний клаптик, просунутий у П'єрову петельку, був не єдиною яскравою плямою на тріумфі Ругонів. Забутий під ліжком у сусідній кімнаті валявся черевик із закривавленим підбором. Свічка, що горіла над тілом пана Перота, по той бік вулиці, спливала в пітьмі кров’ю, немов відкрита рана. А вдалині, в глибині пустиря св. Мітра, на надгробку застигала кривава калюжа...»

10. Сюжетний ланцюжок

 І р. Опис площі Св. Митра в Плассані → зустріч юнака Сільвера, який збирається йти з повстанцями, зі своєю подругою М’єттою → приєднання юнака і дівчини до озброєних повстанців; М’єтта береться нести прапор

ІІ р. Опис міста Плассана, поділеного на три частини: робітничо-ремісницьку, торговельно-буржуазну та дворянську → походження П’єра Ругона від багатих городників Фуків — матері Аделаїди та найманого робітника Ругона → мати, ставши вдовою, почала зустрічатися з Маккаром — волоцюгою, чим здобула осуд всієї околиці → народження двох позашлюбних дітей → діти зростали, залишені напризволяще → П’єр мовчки, нібито живий докір, дивився на матір і зводив її з розуму → П’єр перебрав усю владу в домі до своїх рук, відправив Антуана на військову службу, пообіцявши викупити через рік, Урсула вийшла заміж за капелюшника Муре й не взяла приданого → загибель контрабандиста Маккара, Аделаїда в горі, переселяється у його хатину → П’єр примушує матір продати садибу й землю, бере в неї розписку про одержання п’ятдесяти тисяч франків і забирає гроші собі → П’єр одружується з Фелісіте Пеш, дочкою торговця олією → П’єр і Фелісіте господарюють, підтримують свою фірму → неможливість розбагатіти злила Фелісіте й спонукала до пошуків можливостей → вкладення Ругонами капіталу в освіту дітей → розчарування → ніхто із синів не зробив кар’єри, не розбагатів → опис синів (Ежен — невдалий адвокат, Паскаль — лікар, Арістид — невдалий студент; одружується; потім журналіст) → Ругони продають свою фірму, хочуть оселитися в новому місті, де живуть багаті комерсанти, але грошей бракує, вони винаймають житло на межі старого (робітничого) і нового кварталу багатіїв → опис жовтої вітальні, яку облаштувала Фелісіте → заздрість до багатого сусіда — збирача податків → життя подружжя Ругонів із мрією швидко розбагатіти

ІІІ р. Політична історія Плассана — від монархістів до республіканців → таємниця дворянського походження Фелісіте → ставка Ругонів на політичну кар’єру; зібрання в жовтій вітальні → приїзд Ежена з Парижа і його таємна домовленість із батьком → боротьба газети «Незаможний» за участю Арістида проти реакціонерів → Ежен надсилає листи батькові про політичну обстановку, дає інструкції → Фелісіте не допускають до таємниці, вона ображається → дискусії у жовтій вітальні → Фелісіте таємно читає листи сина, щоб бути у курсі всього → політичні події в Парижі 1851 року — державний переворот, самопроголошення імператором Наполеона III (племінника Бонапарта), боротьба з республіканцями → повстання республіканців, страх буржуа.

IV р. Антуан, позашлюбний син Аделаїди, повертається з довгої військової служби, але нічого не отримує від брата за продану садибу → Антуан ходить містом і ганьбить П’єра → Ругони відкупляються від Антуана → Антуан одружується з працьовитою, але негарною зовні дівчиною Фіною, живе на її утриманні, а потім експлуатує дітей → помирає сестра Антуана Урсула, потім гине її чоловік; → найменшого їх сина Сільвера віддають бабусі Аделаїді → ніжна, мовчазна любов бабусі (тьоті Діди) й онука → Антуан хоче налаштувати племінника проти П’єра Ругона, який їх обікрав → Смерть Фіни → діти Жервеза і Жан залишать батька-ледаря → у місто йдуть повстанці → Ругон ховається у матері → Антуан збирається його заарештовувати → повстанці займають місто → арешт мера та інших чиновників → Сільвер, віднімаючи карабін у жандарма, поранив його → Маккар погоджується підтримувати лад в Плассані, разом з 20 бійцями він захоплює мерію → повстанці залишають місто.

V р. Сільвер і М’єтта йдуть із повстанцями далі → дівчина з гордістю несе прапор, юнак підтримує її → молоді люди відчувають одне до одного сильну та чисту любов → історія М’єтти, її знайомство й дружба із Сільвером → зустрічі на колишньому цвинтарі → Паскаль іде із загоном повстанців як лікар → солдати нападають на повстанців → Вбивство збирача податків → М’єтту вбивають, вона падає з прапором → Сільвера заарештовують жандарми.

VI р. П’єр переховувався у матері, поки не пішли повстанці → він вирішив зібрати гвардію і напасти на невеликий загін, який залишився в мерії міста → захоплення повстанців, арешт Маккара, який керував ними → розповіді про те, як Ругон урятував місто, як мужньо захищав, навіть стріляв, і свідчення тому — розбите дзеркало в кабінеті мера → мрії Ругонів про багатство та славу → уславлення П’єра перебільшеними розповідями у його салоні → Арістид змінює погляди і пише хвалебну статтю про монархістів і батька → Фелісіте хоче, щоб її поважав чоловік, таємно забирає листа Ежена з порадами і сама радить чоловікові, як чинити → Ругони мріють підкорити місто та відплатити за всі образи, які вони почули на свою адресу →нова влада вночі оглядає околиці, завмираючи від страху → загін, обіцяний Ругоном, усе не приходить → Ругон демонструє свою відданість справі, сміливість → Фелісіте радить чоловікові відпустити брата Антуана й домовляється з ним, щоб він за тисячу франків напав на мерію з прихильниками республіки → Антуан збирає загін, але на нього чекає пастка → чотирьох убито, і Ругон, повертаючись із мерії, наступає на руку одного з них, забруднює черевик кров’ю → місто в паніці, боїться, що повстанці повернуться та помстяться

VII р. Приходить загін солдатів, Ругонові дякують за службу → Ругона призначають збирачем податків, Ежен випросив йому ще й орден Почесного легіону → П’єр розраховується з Антуаном за «атаку» → стара Аделаїда зовсім з’їхала з глузду, відчувши страту онука жандармами → про те, що Сільвер арештований, дізнаються Арістид і П’єр, але не рятують його від розстрілу → у жовтій вітальні Ругони влаштували гучну вечірку → гості славлять Ругона і чіпляють йому в петлицю червону стрічку — там має бути орден → «Той рожевий атласний клаптик, просунутий у П'єрову петельку, був не єдиною яскравою плямою на тріумфі Ругонів. Забутий під ліжком у сусідній кімнаті валявся черевик із закривавленим підбором. Свічка, що горіла над тілом пана Перота, по той бік вулиці, спливала в пітьмі кров'ю, немов відкрита рана. А вдалині, в глибині пустиря св. Мітра, на надгробку застигала кривава калюжа»...

Традиції і новаторські зрушення

в поезії середини – другої половини  XIX ст.

Злам століть у нашій свідомості асоціюється з потрясінням, передчуттям чогось невідомого, навіть «кінця світу». Такою тривогою й невпевненістю в майбутньому, посиленою загальною кризою — економічною, політичною, культурною — відзначалися і настрої людей на межі ХІХ і ХХ століть. Німецький філософ Фрідріх Ніцше проголосив: «Помер Бог», і людство опинилося на роздоріжжі думок, моралі, віри. Осягнути сучасність із погляду розуму виявилося неможливим, тому почалися активні пошуки нових форм пізнання дійсності. Мистецтво теж шукало нових способів відображення змін, що відбулися насамперед у людській свідомості.

Починаючи з ІІ половини ХІХ століття й особливо в останній третині ХІХ століття Франція стала визнаним культурним центром Європи. Цей період пов’язаний із появою декадентства — складного ідеологічного й культурного явища, специфічного умонастрою, викликаного нестабільністю й хаосом життя, втратою ідеалів і колишніх цінностей.

Декаденти, за визначенням критика Тайада,— це «покоління, яке співає й плаче». Основні мотиви їх творчості — сум, відчай, розчарування, песимізм. Герой — людина самотня, яка страждає, розчарована у майбутньому через втрату моральних ідеалів та віри. У жорстокій дійсності їй залишається тільки заглибитися у себе, у споглядання свого внутрішнього «я».

Робота  зі словником літературознавчих термінів

 Декаданс (у перекладі з французької — занепад) — узагальнена назва кризового світосприйняття, що виявилося у світобаченні, у літературі та мистецтві.

Письменники-декаденти, до речі, як і романтики, не сприймали навколишньої дійсності, прагнули втекти від неї до світу краси й прекрасної ілюзії, стверджували перевагу мистецтва над дійсністю. Звідси й фантастичні, містичні мотиви у декадентській літературі (зауважимо, що в романтиків людина — сильна, у декадентів — слабка).

На межі століть відбулася зміна мистецьких форм. Романтизм і реалізм відійшли на другий план (особливо в поезії), поступилися місцем модернізму, що став вираженням духовного перевороту.

Декаденти, за визначенням критика Тайада,— це «покоління, яке співає й плаче». Основні мотиви їх творчості — сум, відчай, розчарування, песимізм. Герой — людина самотня, яка страждає, розчарована у майбутньому через втрату моральних ідеалів та віри. У жорстокій дійсності їй залишається тільки заглибитися у себе, у споглядання свого внутрішнього «я».

Одним із провідних напрямів у мистецтві на межі ХІХ-ХХ століть стає символізм.

Символізм (у перекладі з французької — знак) — одна з течій модернізму, у якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, використовується художній символ, що є знаком мінливого «життя душі» й пошуком «вічної істини».

Термін запропонував французький поет Ж. Мореа у статті «Символізм» (1886). Зачинателем символізму у французькій поезії вважають П. Верлена, прихильниками — А. Рембо  та ін.

В. Вітмен

  Новаторство В.Вітмена.

Вітмен - художник-новатор, чиї творчі відкриття багато в чому зумовили розвиток поетичного мистецтва у XX столітті.

 Його «Листя трави» нагадують проповідь. Вірш поета не має ані ритму, ану рими. Це вільний вірш (верлібр). Верлібр стоїть на межі вірша й прози. У ньому не зберігається більшість особливостей, притаманних віршованій мові. Відсутні рима та постійний розмір, рядки різняться кількістю складів, а строфи - кількістю рядків.

Своєрідність мови, поетики - звукопис, повтори слів та словосполучень; однорідні присудки; велика кількість займенників; багаторазове повторення певних звуків (в); повторення перших слів рядків.

Кожен рядок, іноді два-три рядки - це ціла об’ємна фраза.

Новаторський прийом – реінтерпретація – це вмонтовування різних за своїм походженням фрагментів і цитат до зовсім нового естетичного контексту (вірш 23 «Євангеліє від Іоанна» = звернення до Біблії).

Синтез романтизму та реалізму.

Оспівування реального світу, ніяких ідеалів.

«Рими – це кайдани»         мелодійна проза. Заради втілення своїх творчих задумів Вітмен докорінно перебудовує 

 Верлібр (фр. - вільний вірш) - неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр). Верлібр є ліричним жанром.

 Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування.

Збірка «Листя трави»

«Листя трави», яка умістила майже весь поетичний спадок автора, за його життя виходила друком дев'ять разів. У кожному наступному виданні зберігався склад попереднього, але до нього додавалися нові вірші, а «старі» часом суттєво перероблялися. Незмінною залишалася лише назва – «Листя трави».

        Ця книга – супутник та дзеркало життя Волта Вітмена протягом майже 40 років.

Сюжет – людина і всесвіт.

Зміст книги: духовний шлях самого поета, духовний шлях людини, яка беззупинно шукає свого шляху у Всесвіті

Тема книги: людина, сам Вітмен

Ідея книги: вічна і нерухома віра в перемогу людини

Жанр: ліро-епічний твір

Тематика: життя і  смерть,природа,доля    індіанців,рівність людей,чоловік-жінка,    Америка,світова демократія.поет і поезія

Герой – представник «всіх епох і всіх земель», який обожнює Людину і Природу, проголошує рівноправність і всесвітнє братерство народів = Демократію.

Художні засоби: символи, звукоподражання, ритміка, оклики, гасла.

Новаторство:використання верлібра(вільного вірша),діалогічность,каталогізація(перелік реалій для створення ефекту всеосяжності)

«Стиль моїх Поем, - писав Вітмен, - це просто їх власний стиль». Як істинний поет він примушує слова співати, танцювати, цілуватися, - робить усе, що можуть робити люди чи стихії. Слово стає посередником між людиною, її душею і навколишнім світом. Поет поєднує різні стилістичні пласти, не боячись контрастів.

«Поезія покликана розкривати прекрасне у житті,- зауважує поет,- але прекрасне не в пишних окрасах - прекрасне саме життя як таке, в його істині і простоті». Мова для Вітмена - живий організм, який розвивається. «Так писати, як пишу я, можна лише тоді, коли у вухах звучить мелодія. Кожна душа має свою мову»,- підкреслює поет.

Про головну працю свого життя, збірку «Листя трави», поет волів говорити не «моя книга», а «наша». Ця книга про Людину у її найкращому й найповнішому втіленні. Вітменівський герой – «Уселюдина». Здається, немає в людському житті нічого, що не увійшло б до вітменівського космосу: «душа» і «тіло», молодість і старість, сумніви і безмежна віра, любов, страждання, щастя, пошук, праця - все це увібрала головна книга поета.

Шарль Бодлер — французький поет II половини XIX століття,

пізній романтик і один із зачинателів символізму

"Мені видається зайвим та нудним зображувати те, що є, адже ніщо з наявного менене задовольняє. Природа неприваблива, і я волію надавати перевагу страхітливим породженням своєї фантазії, а не добозичливій тривіальності...

 Шарль Бодлер — поет, політичний діяч, журналіст, мистецтвознавець, неперевершений перекладач новел Едгара По. Бунтівний за характером, він почав творити на нових творчих та естетичних засадах, увів у літературу поняття модерну, який вважають предтечею символізму. Багато поетів наступних часів узяли за взірець його творчість.

У своїй творчості Ш. Бодлер розробляв принципи нового модерністського мистецтва. Він наголошував, що роль Краси у світі є надзвичайною. На його думку, мистецтво стає Прекрасним лише тоді, коли виражає почуття, пристрасті, мрію кожного. Прекрасним у мистецтві може бути будь-яка річ, будь-яке переживання, але таїну Прекрасного ніхто й ніколи так і не осягне. 

Шарль Бодлер, як і В. Вітмен, став «поетом однієї збірки». Літературознавці розглядали «Квіти зла» як пов’язані між собою ліричні тексти і навіть як сюжетну поему. Книга має посвяту, вступ і складається із шести циклів, об’єднаних за проблемно- тематичним принципом

Про своє творіння поет говорить: «У цю жорстоку книгу я вклав усе своє серце. Всю свою ніжність, усю свою релігію (вивернуту). Усю свою ненависть.»

Історія створення і структура збірки «Квіти зла»

 Книга, що містить лише двісті сторінок невеликого формату, стала перлиною світової лірики.

Задум збірки визрів у 1846 році. Тоді цей твір мав називатися «Лімби», що означає «верхні кола пекла». Звичайно, виникають асоціації з Данте та його твором «Божественна комедія». Пеклом здавалося поетові сучасне життя, пекельні муки відчували як ліричний герой твору, так і сам автор. Але таку назву вже мала книга Теодора Верона. Письменник Іполит Бабу підказав іншу — «Les Fleurs du Mal» («Квіти зла»). Ця назва сподобалася Бодлеру, окрім того слово «le Mal» має ще й інше значення — біль. Саме так називалася нова збірка поета, що з'явилася 1 червня 1855 року і містила лише 18 віршів.

Книга має посвяту, вступ і складається із шести циклів: «Сплін та ідеал», «Паризькі картини», «Вино», «Квіти зла», «Бунт» і «Смерть». Усі вони об'єднані за проблемно-тематичним принципом.

«Вечорова гармонія»

Надходить час, коли стебло співає росне,

Немов кадило цвіт димує в тишині;

Мелодій повіви зринають запашні,

Меланхолійний вальс та очманіння млосне!

Немов кадило, цвіт димує в тишині,

І серце скрипки десь тремкоче стоголосне,

Меланхолійний вальс та очманіння млосне,

Як вівтар, небеса високі і смутні.

І серце скрипки десь тремкоче стоголосне,

Те серце, що труну ненавидить і в сні!

Як вівтар, небеса високі і смутні,

Упало в кров свою світило життєносне.

Те серце, що труну ненавидить і в сні,

З минувшини бере світання високосне,

Упало в кров свою світило життєносне,

Та сяє, мов потир, твоє лице мені.

Потир – чаша, в якій на літургії змішують вино з водою для причастя.

Аналіз вірша.

Які почуття викликає у ліричного героя вечір?

 (Вечір викликає у героя різні почуття та асоціації. Глибоке враження на нього справляють захід сонця, нічна тиша, буяння трав і дерев.)

Як у вірші досягається відчуття гармонії?

(За допомогою поєднання звуків та ароматів, почуттів і вражень.)

Прослідкуйте за особливостями мелодики.

 (Вірш дуже мелодійний. Ця мелодійність забезпечується повторами, прийомами асонансу (часте повторення звуків «о» та «у», що передають протяжність мелодії) та алітерації (багато сонорних звуків «м», «л», «н». Разом з тим часте повторення «р» вносить відчуття тривоги).)

Яку роль відіграє образ меланхолійного вальсу?

 (Це мелодія серця ліричного героя — меланхолійна, тобто сумна, дещо піднесена, але трагічна.)

Чи можете ви сказати, про що цей вірш?

 (Про невимовну тугу особистості, прагнення гармонії, недосяжність ідеалу, про життя і смерть.)

Яке значення має захід сонця, змальований у кінці вірша? (Кривавий зах_: сонця набуває символічного значення. Він уособлює душевні втрати, що завжди супроводжують життя людини. Але в останньому рядку звучить світла нота: згадка про кохану «Та сяє, мов потир, твоє лице мені». Невипадковою є згадка про потир, адже кохання набуває ознак святості. Саме таким і є це почуття.)

Який прийом використовує автор у фіналі твору?

 (Прийом синтаксичного протиставлення: «Упало в кров свою світило життєносне, / Та сяє, мов потир, твоє лице мені».)

 У вірші «Вечорова гармонія» відчувається якась недомовленість, незавег ність. І все це відбувається в душі ліричного героя. Перед нами приклад сугестивної лірики.

Сугестія — навіювання, спонтанний вияв емоцій.

Поетичне мистецтво» Поля Верлена як віршований маніфест символізму.

Художньо-смислове новаторство «поезії душі» П. Верлена.

Вірш П. Верлена «Поетичне мистецтво» став поетичним маніфестом символізму. Написаний 1874 року, а надрукований 1882. «Найперше — музика у слові» — такою є головна теза поета. Поняття музикальності він трактує досить широко. Це подолання в поезії всього, що заважає ліричному самовираженню: законів логіки, звичайних форм віршування, точності змісту. Поет, за Верленом,— медіум, яким керує інтуїція, а не логіка.

У цьому ж році (1874), крім «Поетичного мистецтва», вийшла збірка П. Верлена «Романси без слів», що складається з трьох розділів: «Забуті арієти», «Бельгійські пейзажі» та «Акварелі».

Серед дев’яти «забутих арієт» (арієта — невелика арія, проста за викладом і пісенним характером мелодія) найвідомішою є поезія «Так тихо серце плаче» (переклад М. Рильського).

Артюр Рембо

В історії французької літератури немає жодного випадку такої дивовижної творчої долі, як у Артюра Рембо. Метеором увірвався він у літературу. Він писав вірші протягом неповних чотирьох років: почав писати ще в школі, та назавжди полишив поезію вже у 20-річному віці, але його творчість, гарячкова й відчайдушна, трагічна й енергійна, схвилювала сучасників та нащадків, визначила подальші пошуки багатьох поетів не тільки Франції, а й інших країн світу.
Аналіз віршів "Відчуття", "П'яний корабель", "Голосівки"

                                       (матеріали з сайту А.Химинець)

 1) Жанр: поема

2) Тема вірша: блукання ліричного героя у бурхливому морі життя.

«П'яний корабель» — це філософсько-естетична концепція поета;

— це бунт проти буденності, утилітаризму;

— це пророцтво щодо своєї долі;

— це розкриття ставлення поета до мистецтва та життя

3) Ідея: гімн творчій уяві, свободі митця.

4) Елементи сюжету:

зав’язка — загибель команди, втрата керування;

розвиток дії — плавання навмання;

кульмінація — «духовне пробудження», прагнення, осмисленої свободи.

розв’язка — відмова ліричного героя від прагматичного життя.

Останні рядки твору свідчили про усвідомлення ліричним героєм (автором) внутрішньої свободи як найвищої інстанції людського існування. У реальному світі поет не може віднайти справжніх почуттів, не бачив можливості для високого творчого злету; справжні вільні враження могли виникнути у вільному позареальному уявному світі.

5) Конфлікт: зовнішній конфлікт — зіткнення ліричного героя зі стихією та буденністю, внутрішній — боротьба в душі героя, її духовне пробудження у світі мрій;

6) Ліричного героя п'янить розмаїття його почуттів, небачені глибини, які несподівано відкрилися у власній душі та в іншому, тільки йому відомому, вимірі всесвіту. Закоханий у стихію, він відчуває повне злиття з нею, вона пробуджує в ньому поетичне натхнення, творчі сили, невідомі пересічному обивателю.

6) Символічні образи

Корабель — символ ліричного героя, який мандрує у світі і у власній уяві;  символ розбитого серця поета.

П’яний корабель - корабель «п’яний» не стільки від розлитого вина, що всмокталось у палубу, скільки від безмежної волі; символ звільнення у поетичній творчості від традицій, визволення від звичайного життя та узвичаєного бачення світу.

Море — символ примхливої долі, змінних почуттів; і символ волі, і символ життєвих штормів, які підстерігали, заколисуючи свої жертви.

Символи-кольори: зелений колір моря, «зелена синь» морських глибин. Як відомо, у символістів ці два кольори означали надію.

7) Провідний мотив твору — відчуження від сталого, незмінного оточення і нестримна жадоба свободи, яку було не зупинити нічим, утвердження життя, гімн творчій уяві

Мотив сп'яніння: з одного боку — це забуття від нудної буденності, сірого й нецікавого життя; з іншого — відчуття припливу нестримної енергії та фантазії. «Сп'яніння» надає можливість відійти від реалій життя і зануритись у розмаїття фантазій; викликає у героєві відкриття глибин внутрішнього світу, розмаїття нових почуттів, викликаних виром надій; пробуджує творчі сили.

Висновок. «П'яний корабель» — розповідь про ту мандрівку, яку має намір здійснити пост-«ясновидець». Якийсь корабель, що починає плавання неспокійним морем, швидко втрачає і екіпаж, і кермо, і врешті-решт готовий піти на дно. Утім, корабель цей «олюднюється», перетворюється на символ, наочне, зриме втілення «я» поета, стану його душі: «Під гривою заток я — корабель пропащий,— / Закинутий у вись етерну без птахів, / Звідкіль ні монітор, ні парусник найкращий / Не вирвуть остова, що від води сп'янів…»

У вірші виникає подвійний образ «корабля-людини», подвійної долі — і розбитого корабля, і розбитого серця поета. Рембо не лише малює у вигляді  «п'яного корабля» свою мандрівку за «невідомим». Він передбачає і швидку загибель корабля, що розпочав небезпечний шлях, і свою поетичну долю. «П'яний корабель» — це також своєрідний міф про світ, поетова сповідь в образі «маленької одіссеї», подорожі в пошуках самого себе. Поет ототожнює себе з кораблем, який, втративши команду, «позбувшися свого вантажу», у захваті віддається стихії. І в зовнішньому, оповідному плані «П'яного  корабля», і у прихованому ліричному переплітаються протилежні почуття: завзятість і тривога, захоплення безмежною волею і страх загубитися назавжди. Образи поезії втрачають чіткість, деформуються, і важко визначити межу між реальним і уявним. «Підстановка», яка відбулася в «П'яному кораблі», ознаменувала формування нової поетичної системи, заснованої на символічному відображенні дійсності.

Сонет «Голосівки» — один з перших кроків Рембо на шляху до «ясновидіння». Рембо пропонує новий принцип формування образу, який будується на вільній асоціації між звуком і кольором, зорових враженнях. І хоча асоціації поета, на перший погляд, довільні, вони створюють широку картину духовного життя особистості.

А. Рембо пропонує нове поетичне бачення, коли поєднуються звуки і кольори в одне ціле, душевний стан природи і людини, земне і божественне.

Асоціації ліричного героя досить розрізнені. Але вони пов’язані між собою відносинами контрасту: чорний — білий (духовна смерть — чистота вічного буття), червоний — зелений (пристрасть — мудрий спокій). Але поет не бачить якихось нездоланних протиріч, адже одне не існує без іншого, оскільки у світі все взаємопов’язане.

Риси символізму в ліриці А. Рембо.

♦ ліризм (переживання, настрої);

♦ мелодика (музичність);

♦ символ — уявлення поета про світ;

♦"темна" сугестія (навіювання);

♦ синестезія (одночасне відчуття);

♦ фантасмагорія (маячні видіння);

♦ рефлексія (емоційне осмислення автором власних переживань);

♦ ефект "затемнення тексту".

11 клас

  Народився Михайло Булгаков 1891 року в Києві. Батько майбутнього письменника був магістром Київської духовної семінарії (за іншими відомостями — академії), доцентом кафедри давньої громадянської історії. У родині було семеро дітей. Сім'я захоплювалася музикою, літературою, особливо поезією; ставилися домашні вистави.

Навчався Михайло в Першій київській гімназії одночасно з Костянтином Паустовським, також майбутнім письменником. Паустовський згадував, як інспектор Бодинський, хитро посміхаючись, суворо вичитував Булгакову за «отруйне око і язик» — дуже вже прискіпливим був той.

З 1907 року, після смерті батька, Михайло став главою сім'ї. Навчаючись у Київському університеті, у 22 роки одружився з Тетяною Миколаївною фон Лаппа, дочкою управителя Саратовської державної палати. Під час Першої світової війни молодий лікар Булгаков працював у польових госпіталях, пізніше був завідувачем земської лікарні на Смоленщині. Часто йому доводилося приймати до 50 хворих за день. Цей період він описав у «Нотатках юного лікаря». Потім були Київ, Кавказ. Двічі Булгаков хотів виїхати з Росії, але йому не дозволили. З 1921 року жив у Москві, працював на різних посадах — конферансьє, редактором хроніки в приватній газеті, інженером у науково-технічному комітеті, журналістом у газеті «Гудок», навколо якої згуртувалися талановиті письменники.

П'єса «Дні Турбіних» принесла Булгакову славу видатного драматурга. У 1925-28 рр. побачили світ збірки оповідань «Рокові яйця», «Дияволіада», «Оповідання»; у Ризі й Парижі вийшов друком роман «Біла гвардія». З 1928 року письменник працював над твором, який згодом викристалізувався в роман «Майстер і Маргарита». Робота над цим рукописом тривала до останніх днів митця. 1930 року постійні цькування критиків і перепони цензури змусили Булгакова звернутися з відчайдушним листом до Сталіна, у якому письменник вимагав надати йому можливість друкуватись або дозволити виїхати за кордон. Булгакова було призначено на посаду режисера МХАТу.

Шлюб із першою дружиною розпався, із другою не склався також. Лише з третьою дружиною, Оленою Сергіївною, яка стала його музою, прототипом Маргарити, він почувався щасливим.

1940 року Булгакова не стало. О. Булгакова згадувала: «Помираючи, він говорив: "Напевно, це правильно... Що я міг би написати після Майстра?"»

Літературними авторитетами для М. Булгакова були М. Гоголь, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін. Упродовж творчого життя письменник заявив про себе як реаліст, сатирик і автор фантастичних творів. Різні грані літературного таланту митця та різні напрями його художніх інтересів синтезувалися у творі «Майстер і Маргарита», якому судилося стати одним із найяскравіших взірців  модерністського роману XX ст. і вершиною його творчості.

 Роман «Майстер і Маргарита» як вершина творчості письменника

«...Цей роман у романі, психологічний — усередині фантастичного, це розкішна проза... Цей роман, як на мене, є найкращим твором Булгакова, а якщо говорити про історію Христа й Пілата, то це взагалі одна з найкращих сторінок російської літератури XX століття»,— писав відомий російський письменник К. Симонов. Цю думку про роман М. Булгакова «Майстер і Маргарита» підтверджує літературознавець В. Лакшин: «Тінь загадки, небезпечна гра з нечистою силою на межі віри й безвір'я, романтичне кохання, гумор, що показує язика догматиці й «здоровому глузду», влучні слова, які готові розсипатися по життю афоризмами,— усе це звабливі спокуси для молодого, та й будь-якого, не позбавленого безпосередності читача».

 Основними джерелами роману Булгакова «Майстер і Маргарита» були:

реальні факти життя письменника та історії СРСР 1920-1930-х рр.;

творчість письменників М. Гоголя, Ф. Достоєвського, філософа В. Соловйова, Г. Сенкевича («Камо грядеши» («Куди йдемо»)), Й. Ґете («Фауст»), Данте Аліґ'єрі («Божественна комедія»), Е. Т. А. Гофмана («Малюк Цахес»);

міфологічні твори (євангельські легенди про Ісуса Христа, Понтія Пилата, Іуду та ін., біблійні міфи про диявола, європейські, слов'янські міфи, апокрифи).

В епоху культивації атеїзму й тотальної боротьби із церквою звернення Булгакова до біблійного сюжету було надзвичайно сміливим.

Перший варіант роману письменник спалив (усього було шість варіантів), що свідчить про прагнення автора до досконалості.

Прийом, який використав письменник для створення враження, що перешкоди і в часі, і в просторі є відносними, називається «роман у романі» — роман Майстра про Єшуа. Звідси випливають і особливості твору, відповідно до яких «біблійні, єршалаїмські» розділи твору чергуються з «московськими» для того, аби в останній главі «зустрітися» і ніби злитися в місячну стежку, якою йтимуть Пилат і Єшуа Ґа-Ноцрі.

У романі «Майстер і Маргарита» глави, присвячені Понтію Пилату та Єшуа, вирізняються не лише сюжетно, але й стилістично. Емоційний, гострий стиль перших глав роману несподівано змінює чітка, стримана, точна прозова мова.

 Жанр твору М. Булгакова «Майстер і Маргарита»:

У романі поєднано історію, філософію, сатиру, що зумовило його поліфонію. У ньому є риси детектива, психологічного, філософського, історичного, любовного, авантюрного роману.

Роман «Майстер і Маргарита» настільки складний і неординарний, що літературознавці донині не можуть визначити точно ні його жанр, ні головного героя. Дають назви: роман-доля, роман-заповіт, роман-міф. Одні вважають головним героєм твору майстра, другі — Івана Бездомного, треті — Воланда.

Сюжет роману «Майстер і Маргарита» не новий. Але біблійні мотиви набувають у Булгакова нових рис: персонажі наділені земними характерами та вирішують земні проблеми.

Особливості композиції роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита»

Композиція — це організація художнього твору, співвіднесеність і взаємодія його компонентів, яка забезпечує єдність форми й змісту. Вона залежить від особливостей художнього мислення письменника і жанрових ознак його твору, вона включає в себе єдність усіх образних засобів і принципи їх співвідношення й групування, конфлікт і розстановку персонажів, вставні новели й ліричні відступи. Усі художньо-образні засоби організації матеріалу підпорядковані законам композиції: художня деталь, портрет і пейзаж, інтер’єр, паралелізм сюжетних ліній, контрапункт, парні образи й листування героїв, перехресні характеристики, авторські-описи, літературний монтаж, підтекст…

Роман у романі М. Булгакова — це не механічне чергування розділів. Спалений у пічці твір Майстра (так званий «внутрішній» роман) відроджується, наче Фенікс з попелу, тому що він пов’язаний із персонажами роману «зовнішнього». Він — не лише обгорілий зошит і пам’ять Маргарити, не лише розповідь на Патріарших і сни «Івана Бездомного з дому божевільних». Із «зовнішнім» романом його єднає образ Алоїзія Могарича, зрадника, якого Майстру змальовувати «нецікаво», тому шо вже був у його творчості Іуда. І є редактор, який питав Майстра, хто йому підказав написати роман на таку тему, — тому редактору, мабуть, були дуже знайомі почуття Пілата. І літератори, які цькували нового колегу, — із тих самих міркувань що й Каіафа. Воланд правий: змінилися часи, а люди лишилися такі самі: вони легковажні й полюбляють гроші, і хоч їх і зіпсувало квартирне питання, вони милосердні. 1 так само, як у часи Іуди й Пілата, щодня змушені обирати: донести «куди слід» чи ні, ризикнути чи не варто? І чи йти уночі кудись за місто — заради кохання?

Але інтертекстуальні зв’язки єднають не лише «зовнішній» і «внутрішній» романи «Майстра й Маргарити», а їх разом — із «об’єктивною реальністю, даною у відчуттях». Вони включають у твір Булгако-ва й усю культуру людства. Від євангельських текстів до опери «Фа-уст» і написаних попередниками «комічних енциклопедій російського життя» — «Мертвих душ» Гоголя й пригод Остапа Бендера Ільфа й Петрова.

Булгаков працював над романом «Майстер і Маргарита» майже п’ятнадцять років. Ретельно змальовував характерні риси персонажів, добирав деталі — змістовні й виразні, мішав епос із лірикою, а драму з гротеском. Вдосконалював образну систему, відкидав зайве, втілюючи свою відчайдушну надію на те, що рукописи не горять, а люди залишаються людьми — що б із ними не робили. Тому роман і здається простим на перший погляд — це простота досконалості. У головному творі усього життя Булгаков поставив діагноз радянській Росії і призначив лікування: культура й милосердя.

   Проблематика і система образів твору Михайла Булгакова

 «Майстер і Маргарита».

Особистість і влада, різні аспекти потрактування проблеми

Питання про добро і зло, моральний вибір, справедливість і відповідальність, взаємини особистості з владою, покликання мистецтва завжди хвилювали людство, були в центрі уваги багатьох митців.

Проблеми:

• морального вибору;
• взаємин особистості з владою;
• віри та безвір'я;
• кохання;
• честі и справедливості;
• бездуховності, міщанства;
• співвідношення добра і зла;
• істини;
• ролі мистецтва та ін.

Складання схеми будови роману

Відповідно до будови роману створено систему образів. Слід зазначити, що погляди, думки, шляхи й долі героїв постійно переплітаються.

 Характеристика образів роману

Хоч Булгаковському Єшуа і притаманні деякі риси Месії, та він більше схожий на Сина Людського, а не Сина Божого. Людські його риси рельєфно проявляються, зокрема, у сцені допиту. Цей мандрівний філософ проповідує моральний закон Добра. Він ні на йоту не відступає від своїх переконань і нехтує брехнею, щоб урятуватись: не розуміє чи не бажає розуміти натяків прокуратора. І навіть за мить до страти, коли йому, спраглому, піднесли до рота мокру губку, він сповідує цей закон: відмовляється від цієї милості на користь засудженого сусіда, який так само потерпав від спраги.

Головним антагоністом Єшуа є Понтій Пилат: носій абсолютного добра, вічних істин і зневірений у моральних цінностях охоронець державного порядку, влади. Головним свідченням духовної величі Єшуа є його безкомпромісність в обстоюванні вищої істини.

Пилат зазнає моральної поразки, капітулює перед страхом за своє життя. За хибний моральний вибір Пилат упродовж тисячоліть розплачується муками совісті. Прокуратор бажав іти поруч із Єшуа місячною доріжкою. І тільки після двох тисяч років каяття перед Пилатом проліг довгоочікуваний шлях — дорога до світла. Місячне сяйво в Булгакова є символом Істини, вічного духовного життя.

Іншою протилежністю Єшуа є Воланд. Якщо Мефістофель із «Фауста» Ґете є втіленням зла, усесильним, як Бог, то Воланд має на меті відновлення справедливості, хоче довести, що зло й добро тісно переплітаються, ось тільки зло неминуче карається.

Булгаковський Воланд не сіє зло, а викриває його. Жорстокими, але водночас справедливими наказами та вчинками він відновлює рівновагу між добром і злом. Зло в романі — не витівки Сатани. Відповідальність за несправедливість автор покладає на людину. Каральна сила, яку втілюють Воланд та його почет, діє вибірково й осмислено. Воланд — це перший диявол у світовій літературі, який карає за недотримання заповідей Христа.

До речі, у Старому Заповіті Біблії Сатана також не ворог Бога, як у Новому Заповіті, а земне божественне правосуддя. У житті часто Сатана криється в нас самих, і від нас залежить, який вибір зробити, яким шляхом піти.

 Висновки

 У Єшуа та Воланд а багато спільного. Це свідчить про те, що добро і зло переплітаються. Диявол у романі Булгакова бореться із людськими вадами і стає завзятим адвокатом людей.

Письменник творить свій міф, трансформуючи, переосмислю­ючи біблійні легенди, літературні джерела і власне розуміння вічних істин.

 Визначення реального й фантастичного в романі «Майстер і Маргарита»

Реальне:

• Життя, побут москвичів 1930-х ро­ків;
• риси їхніх характерів, «квар­тирне питання» та ін.

Фантастичне

• Поява Воланда і його почту, їхні витівки в Москві
• розмова Пилата й Єшуа на місячній доріжці та ін.

♦ Таблиця груп персонажів

 Пошуково-аналітична робота з текстом

♦ Знайдіть у розділі 2 «Понтій Пилат» слова, які розкривають багатогранне розуміння автором проблеми особистості й влади.

(«Серед іншого я казав,— розповідав в'язень,— що будь-яка влада є насильством над людьми і що прийде час, коли не буде влади ані кесарів, ані будь-якої іншої влади. Людина перейде mв царство істини і справедливості, де взагалі не буде потрібна влада».)

♦      Чи погоджуєтеся ви з такою думкою? Обґрунтуйте своє твердження.

Влада створює закони, які мають виконувати люди. Закони створює диктатор (в умовах тиранії) чи парламентська більшість (за демократичного устрою), при цьому рідко враховуючи індивідуальні потреби особистості. Прокуратор Понтій Пилат мав по­милувати або Єшуа, або злочинця Варраввана. Боячись за своє життя, прокуратор дарує життя злочинцеві, а Єшуа наказує стратити.

Виконували волю влади письменники, літературні критики, голова МАСОЛІТу Берліоз.

Сатиричне змалювання радянських обивателів і функціонерів Москви 30-х років XX ст.

у романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита»

Іронія і гротеск у картинах зіткнення демонічних

сил із московською дійсністю

 У Біблії визначається сім смертних гріхів людини: заздрість, жадібність, блуд (розбещеність), ненажерливість, гордовитість, зневіра, гнівливість. М. Булгаков у романі намагається виявити в героїв духовну опору, яка допомагає їм протистояти спо­кусі, гріху. Та не завжди людина може вивищитися над сірою повсякденністю, рутиною, а тому з'являється перед нами у своїй моральній голизні, перетворюється на істоту другого сорту, точніше сказати, «другої свіжості».

Приголомшлива за своєю глибиною й силою людська драма розгортається на фоні легковажного життя сучасних авторові героїв роману. І відчуття фантасмагорії виникає не стільки через присутність Воланда, скільки через людську неповноцінність, безглуз­дість існування всіх цих берліозів, босих, лиходєєвих та ін.  

Робота по змісту твору

♦      3 якою метою Воланд прибув до Москви?

 (Подивитися, як змінилися люди за 300 років, і відновити справедливість.)

 ♦      Яких висновків дійшов Воланд?

 (Люди не змінилися, їх ще більше зіпсувало «квартирне питання».)

(Директора вар'єте Степана Лиходєєва викидають із Москви в Ялту, звідки він, натерпівшись страху, через кілька днів повертається. А гріхів у нього купа: «...Взагалі вони, — доповідає Коров'єв, говорячи про Степана в множині, — останнім часом страшенно свинячать. Пиячать, вступають у зв'язки із жінками, використовуючи свій стан, ні чорта не роблять, та й робити нічого не можуть, тому що нічого не розуміють у тому, що їм доручено. Начальству замилюють очі.

— Машину даремно ганяє службову! — наябедничав і кіт».

Великого театрального начальника Семплеярова, у якого такі ж пороки, як і в Стьопи, покарано сімейним скандалом і звільнен­ням із роботи. Хоча потім він знову потрапляє на таке ж «тепле містечко» — завідувача грибозаготівельним пунктом.

Дістається, але, без важких наслідків, від нечистої сили й Никанору Івановичу, який із валютою дійсно не грається, але хабарі все ж таки бере; і дядечкові Берліоза Поплавському, який націлився на московську квартиру племінника, і керівникам Комісії з видовищ, типовим бюрократам і неробам.

Але дуже суворі покарання чекають чомусь на тих, у кого, на перший погляд, незначні вади. Майстер визначає їх так: людина без сюрпризу всередині, або людина без фантазії.

Фінансовому директорові вар'єте Римському, який намагався знайти «звичайні пояснення явищ незвичайних» асистенти Воланда влаштовують таку сцену жахів, що той за кілька хвилин перетворюється на сивого старого з головою, що постійно смикається.

На буфетника вар'єте, який торгував несвіжою рибою, Воланд насилає страшну хворобу, говорячи, що «свіжість буває лише одна — перша, вона ж і остання». Але карає його не за нечесність, а за патологічну жадібність, скупердяйство.

Та найбільшого покарання зазнає голова МАСОЛІТу Берліоз, який потрапив під трамвай. Під час похорону зникає його голова, і печальна подія перетворюється на фарс. Урешті-решт, Воланд перетворює голову Берліоза на чашу для пиття. Чому так? Берліоз, начитана, освічена людина, письменник, ні в що не вірить. Якщо є щось незрозуміле для нього, він відбувається фразою: «Цього не може бути». Але найбільший його гріх у тому, що він привчає

до бездуховності інших, зокрема молодого неосвіченого поета Івана Бездомного.)

♦      Як Воланд і його почет потішилися над московською публікою?

(Влаштували «грошовий дощ», «магазин модного одягу»)

♦      Які риси людей при цьому виявилися?

♦      Як реагував «вищий московський світ», «бомонд» на різні нещастя з іншими людьми, навіть тими, перед якими вони раніше плазували?

(Спочатку дивувалися, жахалися, через кілька хвилин усе забували й поверталися до своїх справ, виявивши байдужість та безсердечність; не на життя, а на смерть боролися за право на квартиру Берліоза.)

♦      Які прикмети дійсності 1930-х років проступають у творі М. Булгакова?

(Згадка про Соловки, «нехороша квартира», з якої безслідно зникають люди; вияви «пильності» щодо іноземців — імовірних шпигунів; доноси та ін.)

Сатира, іноді дуже їдка, вихлюпується на «московських» сторінках роману. Маестро Воланд офіційно проводить сеанси чорної та білої магії на сцені, але половина вистави — поза сценою. Чому? Тому що забагато «об'єктів» для вистави в Москві розвелося. Люди забули про своє справжнє призначення, і тому до них прийшов Воланд.

М. Булгаков широко використовує іронію та гротеск, точно підмічає і змальовує психологічні особливості обивателів, передбачаючи їхню реакцію на події та вчинки. І це свідчить про велику майстерність, геніальність письменника.

 Крім усіх згаданих у романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита» тем, проблем та ідей, надзвичайно важливим є утвердження цінності творчості й кохання та їхньої рятівної сили в долях майстра і Маргарити, у долі людини взагалі. «За мною, читачу! Хто сказав тобі, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання?» — звертається до нас письменник, і ми прямуємо за ним.

Пошуково-дослідницьке завдання

♦ Заповніть таблицю. Дослідіть етапи життя майстра, стан його душі, моральні якості, доберіть цитати.

Етапи життя               Стан душі, моральні якості                           Цитати

1. Життя в Москві     Самотність, відчуження

2. Виграш ста тисяч   Реалізація прагнення до незалеж­ності, свободи творчості 

3. Зустріч із Маргаритою   Сильне й несподіване почуття, що раптово виникло

4. Романтичне кохання майстра і Маргарити  Відчуття безмежного «сімейного» щастя

5. Написання роману про Понтія Пилата

Бажання знайти істину, утверджен­ня цінності добра й справедливості

6. Спроба видати роман

Наївність

7. Поява «друга» Алоїзія Могарича      Довірливість 

8. Цькування та пересліду­вання майстра літератур­ними критиками, владою

Страх

9. Хвороба майстра             Фізична і моральна слабкість

10. Спалення рукопису      Відчай, відступництво

11. Втеча героя                      Визнання своєї поразки

12. Порятунок, наданий «вищими» силами            Спокій

♦ Порівняйте цитати до характеристики Єшуа й майстра, зробіть висновки.

Єшуа                                                    Майстер

«...я не пам'ятаю своїх батьків» «я не маю постійної оселі...» «Я один на світі»

«У мене немає більше прізвища... Я відмовився від нього, як і взагалі від усього в житті»; «Жив історик самотньо, не маючи рідних і майже не маючи знайомих у Москві»

«Я мандрую з міста до міста»

«Я ось, наприклад, хотів об'їхати всю земну кулю»

« — Чи знаєш ти якусь мову, крім

арамейської?

— Знаю, грецьку»

«Я знаю п'ять мов, крім рідної...»

 Висновки. Майстер і Єшуа схожі не лише обставинами і способом життя, а й прагненням віднайти шлях до істини, повернути людям віру в добро та справедливість. Але суспільство, засноване на тоталітарних законах (доба давньої римської імперії початку нашої ери, сталінський режим) не потребує проповідників істини. Єшуа і майстер, як і їхні ідеї, приречені на цькування та переслідування до повного фізичного знищення. Єшуа гідно долає всі моральні випробування, а майстер занепадає духом, припиняє боротьбу за роман і навіть спалює твір. Але майстер не зрікається самої ідеї служіння істині, тому, урешті-решт, заслуговує якщо не на прощення, то на спокій.

Свідченням великої сили мистецтва є спасіння спаленого роману майстра — «рукописи не горять».

     Евристична бесіда

♦      Як виникає кохання майстра й Маргарити? Можливе таке кохання в реальному житті чи це «наслання Боже», «подарунок долі»?

♦      На які жертви йде героїня заради свого коханого?

(Маргарита назавжди залишає спокійне, матеріальне забезпечене життя, чоловіка, від якого бачила тільки добро, хоч між ними й не було справжньої любові; укладає угоду з дияволом, стає відьмою і на­віть жертвує життям.)

♦      Поясніть «ланцюжок» станів Маргарити, описавши епізоди її життя.

Засмучена —» збентежена —» рішуча —» «вільна від усього» —» розлючена —» тактовна —» чарівна —» сильна —» знесилена —» перелякана —» відчайдушна —» горда —» милосердна.

♦      У чому милосердя Маргарити?

 {Пожаліла дитину, випросила у диявола прощення для Фріди)

♦      У чому сила Маргарити?

 (У її самовідданому, до самозречення, коханні до майстра)

 Як відомо, прототипом Маргарити стала Олена Сергіївна, третя дружина М. Булгакова, яка була його музою, другом, редактором і ангелом-охоронцем. Отже, історія кохання майстра і Маргарити має деякі автобіографічні риси.

Образ майстра

Образ Мастера в романе Булгакова во многом автобиографичен. По образованию Мастер – историк, до описываемых в романе событий он работал в музее. Однажды он купил лотерейный билет и выиграл крупную сумму. После этого Мастер ушел с работы и решил воплотить свою мечту в жизнь: написать роман о Понтии Пилате. Именно в это время герой встретил Маргариту – свою любовь.

 Весной Мастер встретил Маргариту. В августе роман о Понтии Пилате, ставший смыслом жизни Мастера, был закончен. Это было произведение, созданное в обстановке полной творческой свободы, и поэтому оно резко отличалось от других произведений того времени.

  Но вот роман окончен, и что же? Его не принимают, критика его бракует.

Мастер начинает борьбу за свое произведение, но, увидев в печати отрывок из романа и статьи под названиями «Враг под крылом редактора» и «Воинствующий старообрядец», он сдается.

Мастер делает свой выбор. Он решает сжечь свой роман, бывший смыслом его жизни.

       Образ Мастера позволяет  М. А. Булгакову поставить проблему ответственности творца за свой талант.  Мастер, сочинив роман, не выдержал борьбы за него, отказался от своего творения, сжег его, чтобы это произведение не приносило больше страданий никому.

  Мастер мог продолжить свою борьбу, или же, если он сам отверг свой роман, мог найти другую цель в жизни. Его поступок лишь усилил душевные страдания и его самого, и Маргариты. У Мастера не хватило веры, и поэтому автор считает, что его герой не заслужил света.

         Мастеру нет места в этом мире – ни как писателю, ни как человеку. Булгаков ставит диагноз обществу, где определяют, является ли тот или иной человек писателем, по клочку картона.

  Помилуйте, это, в конце концов, смешно, - не сдавался Коровьев, - вовсе

не удостоверением определяется писатель, а тем, что он пишет!

  Символом писателей – лакировщиков действительности – в романе является МАССОЛИТ. Это название выдуманной Булгаковым Московской ассоциации литераторов, напоминающее другую аббревиатуру – РАПП. Члены МАССОЛИТА озабочены получением путевок, квартир, постоянными интригами, злобными разоблачениями, – всем, кроме искусства.

             Но М. А. Булгаков, показывая мир «писателей» 20 – 30-х годов, не говорит о том, что в эти годы не было истинных писателей, преданных искусству слова, отдававших  всю свою жизнь творчеству. К этим людям Булгаков относит Мастера.

      Среда членов МАССОЛИТА отталкивает Мастера, она не просто отвратительна ему. Именно эта организация коренным образом изменила его судьбу.

Роман мастера, не принадлежащего к могущественной иерархии литературного и окололитературного мира, не может увидеть света. В этом обществе Мастеру нет места, несмотря на всю его гениальность. Возможность для творческой жизни он обретает лишь в потустороннем мире.

  Возврата в современный московский мир для Мастера нет: лишив возможности творить, возможности видеться с любимой, враги лишили его и смысла жизни на этом свете. И именно любовь Маргариты, способность к самопожертвованию сделали возможным возрождение Мастера.

 Эта женщина становится помощницей Мастера и его верной спутницей. Именно она дала герою имя Мастер, восхищаясь его произведением и считая поистине талантливым. Однако представители литературной среды считают иначе. Когда Мастер дописал свое произведение и отнес в редакцию, отрывок напечатали. В результате на Мастера, как и на самого Булгакова, начинаются резкие гонения. Мастер не смог выдержать такого натиска и сжег роман в печи, после чего с ним случился нервный припадок. Это случилось в отсутствие Маргариты, не найдя ни у кого поддержки, Мастер идет в психиатрическую больницу.

 Выбирается герой оттуда нескоро, с помощью Маргариты, которой помогает Воланд и его свита. За любовь, терпение и преданность Мастера и Маргариту награждают покоем. Их тела в Москве умирают, но души их остаются живы - они переносятся в другое время, где Мастер сможет творить.

 Мы встречаемся с героем всего несколько раз. Мы знакомимся с ним в главе «Явление героя» и понимаем, что именно он будет центральной фигурой романа. Однако он присутствует в произведении «заочно». Его образ проходит тенью через весь сюжет романа, но сам персонаж появляется на сцене редко. Сам герой рассказывает о себе немного: о сочиненном и сожженном романе, об аресте и заточении в клинике для душевнобольных. Все остальные события из жизни Мастера освещают нам другие герои.

 Воланд освобождает Мастера из больничной палаты и позволяет Маргарите встретиться с возлюбленным. Азазелло освобождает героя от бренной жизни, отравив Мастера и Маргариту. Герои обретают вечный покой. 

Образ Маргариты

  Она шла по Тверской и несла в руках отвратительные тревожные желтые цветы. Черт их знает, как их зовут, но они первые почему-то появляются в Москве. И эти цветы очень отчетливо выделялись на черном ее весеннем пальто. Она несла желтые цветы! Нехороший цвет… И меня поразила не столько ее красота, сколько необыкновенное, никем не виданное одиночество в глазах!

 Повинуясь этому желтому знаку, я тоже свернул в переулок и пошел по ее следам…

 И вообразите, внезапно заговорила она.

 Маргарита: Нравятся ли вам мои цветы?

 Мастер: Нет.

 Маргарита: Вы вообще не любите цветов?

 Мастер: Нет, я люблю цветы, только не такие.

 Маргарита: А какие?

 Мастер: Я розы люблю.

 Автор: Тут я пожалел о том, что сказал, потому что она виновато улыбнулась и бросила свои цветы в канаву. Растерявшись немного, я все-таки поднял их и подал ей, но она, усмехнувшись, оттолкнула цветы, и я понес их в руках…

 Булгаков использовал контрастную цветовую гамму: желтое на черном.

Герой произведения сам говорит о том, что желтый – нехороший цвет. Но словно под гипнозом, он следует за желтым знаком.

 Цветовая гамма вносит в описание зарождения любви тревогу, предчувствие трагизма, которое углубляется удивительной булгаковской метафорой:

 “Любовь выскочила перед нами, как из-под земли выскакивает убийца в переулке, и поразила нас сразу обоих! Так поражает молния, так поражает финский нож!”

 - Кто же такая эта Маргарита? Что мы узнаем из ее предыстории.

Маргарита Николаевна красива, умна. Ей 30 лет.

Замужем, но бездетна. Муж крупный специалист, молод, красив, честен. У нее прекрасный особняк в готическом стиле в одном из садов близ Арбата. Она могла купить все, что ей нравятся. Никогда не прикасалась к примусу и держала прислугу. Она окружена интересными людьми.

- Боги, боги мои! Что же нужно было этой женщине!.. - восклицает автор.

  Попытайтесь ответить на этот вопрос.

 Маргарита Николаевна испытывала потребность любить. Мастера поразил при встрече ее взгляд – “необыкновенное, никем не виданное одиночество”.

  А муж? Ведь у нее был молодой, красивый, добрый, честный муж, который обожал ее?

 По-видимому, Маргарита Николаевна не испытывала к мужу ответного чувства, хотя все время помнила, что он у нее есть и, несомненно, уважительно относилась к супругу. Именно  муж явился причиной того, что она не осталась с Мастером в ту роковую ночь, когда он бесследно исчез: “Я не хочу, чтобы у него навсегда осталось в памяти, что я убежала от него ночью”. В этих словах и уважение, и благодарность за комфорт, которым он окружил ее.

 Все чувства могут привести к любви, страсти, все: ненависть, сожаление, равнодушие, благоговение, страх и даже презрение. Да все чувства… исключая одного: благодарности.

Благодарность – долг, всякий человек платит свои долги, но любовь – не деньги.

  По-видимому, так же сложилась судьба Маргариты Николаевны.

Внешне благополучная, богатая, молодая, красивая, она на самом деле несчастна и одинока.

 Она призналась Мастеру, что с желтыми цветами в руках она вышла, чтоб он наконец ее нашел и что, если бы этого не произошло, она отравилась бы, потому что жизнь ее была пуста”.

 Булгаков рассказывает о Маргарите так, словно знает о ней все и любит, как Пушкин свою Татьяну.

 Историю Мастера и Маргариты Булгаков писал “кровью сердца”.

Кто же послужил прототипом Маргариты Николаевны?

 Елена Сергеевна Шиловская- третья жена Булгакова, которая прежде чем стать супругой Булгакова была женой крупного военачальника…

 Чтобы  так описать любовь, Булгакову суждено было все это пережить самому.

  Как изменилась жизнь Маргариты, когда в нее вошел Мастер?

 Она  приходила в подвальчик, надевала фартук, зажигала керосинку (чего никогда не делала раньше) и готовила завтрак. Она без конца перечитывала роман Мастера, подгоняла его, сулила славу. Она вдохновляла автора и по сути являлась соавтором создаваемого романа.

Одиночество кончилось. Она стала подругой Мастера.

Итак, возлюбленная по Булгакову – это подруга.

 Из каких составляющих еще складывается образ возлюбленной по Булгакову?

 Поразмыслив, мы приходим к выводу, что возлюбленная по Булгакову - это подруга, ведьма, королева.

То, что возлюбленная – это подруга, мы доказали.

Что это ведьма нетрудно представить, так как во всякой женщине есть что-то от ведьмы, особенно если ее задеть за живое.

 Портретная деталь: Маргарита у Булгакова слегка косит, что свойственно юным ведьмам.

 И возлюбленная – это королева, ибо каждая женщина – королева, когда ее любят.

 При кажущейся парадоксальности подобные реминисценции находим у В.Я. Брюсова:

  Ты – женщина, ты книга между книг,

Ты – свернутый, запечатленный свиток; 

В его строках и дум и слов избыток,

В его мечтах безумен каждый стих.

 Ты – женщина, ты ведьмовский напиток

Он жжет огнем, едва в уста проник;

Но пьющий пламя подавляет крик

И славословит бешено средь пыток.

 Ты – женщина, и этим ты права

От века убрана короной звездной

Ты – в наших безднах образ божества…

 По ходу романа эти образы: подруга, ведьма, королева – углубляются и конкретизируются: 

 Докажите, что Маргарита стала верной, надежной подругой.

 Маргарита стала надежной подругой не только в дни вдохновения и счастья, но и в дни отверженности и болезни.

Она тоже “похудела, побледнела, перестала смеяться”. Но всеми действиями показывала решимость и готовность к борьбе.

В трудную для Мастера минуту, она решает уйти от мужа.

Видя, как угасает Мастер, готова на гибель вместе с ним. Но она опоздала, как несчастный Левий Матвей…

 На  что идет Маргарита ради спасения Мастера?

 (Становится ведьмой, продав душу дьяволу).

Обращаем внимание на внешние художественные детали:испустила хищный задушенный вопль, кромсала ножницами простыни, громила вазоны с цветами, взяв в руки тяжелый молоток, громила рояль… - отражающие психологическое состояние героини.

 Итак, настоящей ведьмой Маргарита стала ради встречи с Мастером.

Королевой она была для возлюбленного, и королевой утверждает ее Воланд на своем балу, увидев в ней породу.

Главная  задача Маргариты – всех одарить вниманием и любовью. “Если кто-нибудь не понравится… нужно полюбить его, полюбить, королева”.

Эти слова Коровьева перекликаются со словами Иешуа:

“Все люди добры”. Снова становится очевидной главная мысль романа о милосердии и всепрощении.

Ведь гости Маргариты – великие грешники, и с каждой минутой самочувствие Маргариты ухудшается. Но она по-королевски сильна и по-королевски горда. На эти страдания Маргарита обрекает себя ради встречи с Мастером, но после бала Воланд словно забывает о награде.

“Только бы выбраться отсюда. – думает Маргарита – А там дойду до реки и утоплюсь”.

 Когда же наконец Воланд спрашивает ее, что хотела бы она сказать на прощанье, она надменно отвечает:

 Я … очень повеселилась на балу, так что если бы он продолжался еще, я охотно бы подставила мое колено, чтобы к нему прикладывались тысячи висельников и убийц.

 И наконец, когда ей предлагают награду, то она просит не за Мастера, а за Фриду , и это тоже по-королевски: сдерживать слово, если имел неосторожность подать кому-либо надежду.

Итак, Воланд не ошибся в выборе королевы. Она доказала право на этот титул красотой, изысканной любезностью, выдержкой, гордостью, милостью к падшим.

 В этой сцене реализуется одна из главных мыслей романа:страдания очищают человека, и всякий, в ком проснулось раскаяние, заслуживает прощения.

И когда, наконец, князь тьмы готов выполнить ее сокровенное желание, она не просит, а приказывает как королева:

 Я хочу, чтобы мне сейчас же, сию секунду вернули моего любовника! Мастера!

Так кто же сильнее в любви из 2-х возлюбленных?

  Булгаковская  пара познала все: леденящий душу страх и психиатрическую больницу, восторг полета, шабош ведьм, бал великих грешников. Согласитесь, таких героев еще не знала мировая литература. И фантазия автора не разрушает мысли о реальности и силе любви. Значит, автор не преувеличивал, когда обещал: “За мной, мой читатель! И я покажу тебе … любовь!”

  Так что же есть любовь по Булгакову?

 Концепция любви по Булгакову

 - дружба;

- сотрудничество;

- сопереживание;

- верность;

- самоотверженность;

-  борьба;

- самопожертвование;

- счастье.

 Показав такую любовь, автор допускает, что она невозможна на земле. Поэтому Булгаков поселяет героев в Вечном доме, где красота и покой, мелочи не опутают быт, мелкие страстишки не отравят душу, а пошлость не убьет любовь.

 Воланд и свита

Воланд

Воланд - персонаж романа, возглавляющий мир потусторонних сил. Воланд - это дьявол, сатана, князь тьмы, дух зла и повелитель теней (все эти определения встречаются в тексте романа). Воланд во многом ориентирован на Мефистофеля, даже само имя Воланд взято из поэмы Гёте, где оно упоминается лишь однажды и в русских переводах обычно опускается.

Внешность князя

Портрет Воланда показан перед началом Великого бала "Два глаза упёрлись Маргарите в лицо. Правый с золотою искрой на дне, сверлящий любого до дна души, и левый - пустой и чёрный, вроде как узкое игольное ухо, как выход в бездонный колодец всякой тьмы и теней. Лицо Воланда было скошено на сторону, правый угол рта оттянут к низу, на высоком облысевшим лбу были прорезаны глубокие параллельные острым бровям морщины. Кожу на лице Воланда как будто навеки сжёг загар" Истинное лицо Воланда Булгаков скрывает лишь в самом начале романа, дабы читателя заинтриговать, а потом уже прямо заявляет устами Мастера и самого Воланда, что на Патриаршие точно прибыл дьявол. Образ Воланда - величественного и царственного, ставится в противовес традиционному взгляду на дьявола, как на "обезьяну Бога"

Цели прихода мессира на землю

Воланд разным персонажам, с ним контактирующим, даёт разное объяснение целей своего пребывания в Москве. Берлиозу и Бездомному он говорит, что прибыл, чтобы изучить найденные рукописи Геберта Аврилакского. Сотрудникам Театра Варьете Воланд объясняет свой визит намерением выступить с сеансом чёрной магии. Буфетчику Сокову уже после скандального сеанса сатана говорит, что просто хотел "повидать москвичей в массе, а удобнее всего это было сделать в театре". Маргарите Коровьев-Фагот перед началом Великого бала у сатаны сообщает, что цель визита Воланда и его свиты в Москву - проведение этого бала, чья хозяйка должна носить имя Маргарита и быть королевской крови. Воланд многолик, как и подобает дьяволу, и в разговорах с разными людьми надевает разные маски. При этом всевидение сатаны у Воланда вполне сохраняется( он и его люди прекрасно осведомлены как о прошлой, так и о будущей жизни тех, с кем соприкасаются, знают и текст романа Мастера, буквально совпадающего с "евангелием Воланда", тем самым, что было рассказано незадачливым литераторам на Патриарших.

Мир без теней пуст

Нетрадиционность Воланда в том, что он, будучи дьяволом, наделён некоторыми явными атрибутами Бога. Диалектическое единство, взаимодополняемость добра и зла наиболие плотно раскрывается в словах Воланда, обращённых к Левию Матвею, отказавшемуся пожелать здравия "духу зла и повелителю теней" ( " Не хочешь ли ты ободрать весь земной шар, снеся с него прочь все деревья и всё живое из-за твоей фантазии наслаждаться голым светом( Ты глуп". У Булгакова Воланд в буквальном смысле возрождает сожженный роман Мастера - продукт художественного творчества, сохраняющийся только в голове творца, материализуется вновь, превращается в осязаемую вещь. Воланд - носитель судьбы, это связано с давней традицией в русской литературе, связывавшей судьбу, рок, фатум не с богом, а с дьяволом. У Булгакова Воланд олицетворяет судьбу, карающую Берлиоза, Сокова и других, преступающих нормы христианской морали. Это первый дьявол в мировой литературе, наказывающий за несоблюдение заповедей Христа.

Коровьев - Фагот

Этот персонаж - старший из подчинённых Воланду демонов, черт и рыцарь, представляющийся москвичам переводчиком при профессоре-иностранце и бывшем регентом церковного хора.

Предыстория

Фамилия героя найдена в повести Ф.М. Достоевского "Село Степанчиково и его обитатели", где есть персонаж по фамилии Коровкин, весьма похожий на нашего Коровьева. Второе его имя происходит от названия музыкального инструмента фагот, изобретенного итальянским монахом. У Коровьева-Фагота есть некоторое сходство с фаготом - длинной тонкой трубкой, сложенной втрое. Булгаковский персонаж худ, высок и в мнимом подобострастии, кажется, готов сложиться перед собеседником втрое (чтобы потом спокойно ему напакостить)

Внешность регента

Вот его портрет: "...прозрачный гражданин престранного вида, На маленькой головке жокейский картузик, клетчатый кургузый пиджачок..., гражданин ростом в сажень, но в плечах узок, худ неимоверно, и физиономия, прошу заметить, глумливая"; "...усики у него, как куриные перья, глазки маленькие, иронические и полупьяные"

Назначение блудливого гаяра

Коровьев-Фагот - это возникший из знойного московского воздуха чёрт (небывалая для мая жара в момент его появления - один из традиционных признаков приближения нечистой силы). Подручный Воланда только по необходимости надевает различные маски-личины: пьяницы-регента, гаера, ловкого мошенника, проныры-переводчика при знаменитом иностранце и др. Лишь в последнем полете Коровьев-Фагот становится тем, кто он есть на самом деле - мрачным демоном, рыцарем Фаготом, не хуже своего господина знающим цену людским слабостям и добродетелям

Азазелло

Происхождение

Имя Азазелло образовано Булгаковым от ветхозаветного имени Азазел. Так зовут отрицательного героя ветхозаветной книги Еноха, падшего ангела, который научил людей изготовлять оружие и украшения

Образ рыцаря

Вероятно, Булгакова привлекло сочетание в одном персонаже способности к обольщению и к убийству. Именно за коварного обольстителя принимает Азазелло Маргарита во время их первой встречи в Александровском саду: "Сосед этот оказался маленького роста, пламенно-рыжим, с клыком, в крахмальном белье, в полосатом добротном костюме, в лакированных туфлях и с котелком на голове. "Совершенно разбойничья рожа!" - подумала Маргарита"

Назначение в романе

Но главная функция Азазелло в романе связана с насилием. Он выбрасывает Стёпу Лиходеева из Москвы в Ялту, изгоняет из Нехорошей квартиры дядю Берлиоза, убивает из револьвера предателя Барона Майгеля. Азазелло также изобрёл крем, который он дарит Маргарите. Волшебный крем не только делает героиню невидимой и способной летать, но и одаривает её новой, ведьминой красотой.

Кот Бегемот

Этот кот-оборотень и любимый шут сатаны, пожалуй, самый забавный и запоминающийся из свиты Воланда.

Происхождение

Сведения о Бегемоте автор "Мастера и Маргариты" почерпнул из книги М.А. Орлова "История сношений человека с дьяволом" (1904г.), выписки из которой сохранились в булгаковском архиве. Там, в частности, описывалось дело французской игуменьи, жившей в XVII в. и одержимой семью дьяволами, причем пятый бес был Бегемот. Этот бес изображался в виде чудовища со слоновой головой, с хоботом и клыками. Руки у него были человеческого фасона, а громаднейший живот, коротенький хвостик и толстые задние лапы, как у бегемота, напоминали о носимом им имени.

Образ Бегемота

У Булгакова Бегемот стал громадных размеров черным котом-оборотнем, так как именно черные коты по традиции считаются связанными с нечистой силой. Вот каким мы видим его впервые: "...на ювелиршином пуфе в развязной позе развалился некто третий, именно - жутких размеров черный кот со стопкой водки в одной лапе и вилкой, на которую он успел поддеть маринованный гриб, в другой". Бегемот в демонологической традиции - это демон желаний желудка. Отсюда его необычайное обжорство, особенно в Торгсине, когда он без разбора заглатывает всё съестное.

Назначение Шута

Наверное здесь все ясно без дополнительных отступлений. Перестрелка Бегемота с сыщиками в квартире № 50, шахматный поединок его с Воландом, состязание в стрельбе с Азазелло - все это чисто юмористические сценки, очень смешные и даже в какой-то мере снимающие остроту тех житейских, нравственных и философских проблем, которые роман ставит перед читателем.

Гелла

Гелла является членом свиты Воланда, женщиной-вампиром: "Служанку мою Геллу рекомендую. Расторопна, понятлива и нет такой услуги, которую она не сумела бы оказать".

Происхождение ведьмы - вампира

Имя "Гелла" Булгаков почерпнул из статьи "Чародейство" Энциклопедического словаря Брокгауза и Эфрона, где отмечалось, что на Лесбосе этим именем называли безвременно погибших девушек, после смерти ставших вампирами.

Образ Геллы

Красавица Гелла - зеленоглазая, рыжеволосая девица, предпочитающая не обременять себя излишком одежды и облачающаяся лишь в кружевной передничек, свободно перемещается по воздуху, тем самым обретая сходство с ведьмой. Характерные черты поведения вампиров - щелканье зубами и причмокивание Булгаков, возможно, позаимствовал из повести А.К. Толстого "Упырь". Там девушка-вампир поцелуем обращает в вампира своего возлюбленного - отсюда, очевидно, роковой для Варенухи поцелуй Геллы.

  Тестові завдання на закріплення теми

„Сюжет роману „Майстер і Маргарита” М. Булгакова”

  1. З якого твору взято епіграф до роману?

                      а) Пушкін „Бесы”;

                      б) Гете «Фауст»;

                      в) Лермонтов „Демон”.

 2. Як Ієшуа звертався до всіх?

                                     а) „добрі люди”;

                                     б) „божі люди”;

                                     в) „заблудлі вівці”.

 3. Хто такий Понтій Пілат?

                                     а) прокуратор Іудеї;

                                     б) великий кесар;

                                     в) фараон Єгипту.

 4. Хто міг приховуватися за ім’ям Ієшуа Га-Ноцрі?

                                     а) Іуда;

                                     б) Ісус;

                                     в) Воланд.

 5. Хто такий Іван Бездомний?

                                     а) поет;

                                     б) художник;

                                     в) музикант.

 6. Хто пролив олію на рейки?

                                     а)Мар’юшка;

                                     б) Аннушка;

                                     в)Дар’юшка.

 7. Як загинув Берліоз?

                                     а) помер від інфаркту;

                                     б) впав з мосту;

                                     в) потрапив під трамвай.

 8. Яку мав назву будинок організації Моссоліт?

                                     а)Грибоєдов;

                                     б) Пушкін;

                                     в) „Асторія”.

 9. Який був номер „нехорошої квартири”, де оселився Воланд?

                                     а) 13;

                                     б) 66;

                                     в) 50.

 10. Куди потрапив Іван Бездомний після смерті Берліоза?

                                     а) до в’язниці;

                                     б) до психлікарні;

                                     в) до іншої країни.

 11. Де опинився директор вар’єте Лиходієв?

                                     а) в Ялті;

                                     б) в Сочі;

                                     в) в Одесі.

 12. Ким був Майстер за освітою?

                                     а) мистецтвознавець;

                                     б) актор;

                                     в) історик.

 13. Які квіти були в Маргарити у день знайомства з майстром?

                                     а) червоні;

                                     б) білі;

                                     в) жовті.

 14. Про кого писав роман Майстер?

                                     а) про сатану;

                                     б) про Маргариту;

                                     в) про Пілата.

 15. Який вигляд мав Іуда?

                                     а) старенький дідусь;

                                     б) виродок середніх років;

                                     в) молодий красень.

 16. Яку суму отримав Іуда за продаж Ієшуа?

                                     а) 13;

                                     б) 30;

                                     в) 300.

 17. Хто вбив Іуду?

                                     а) Левій Матвій;

                                     б) Понтій Пілат;

                                     в) це було самогубство.

Примітка: завдання 1-10 оцінюються в 0, 5 бала, 11-17 - в 1 бал

Проверка знания текста

1.      Узнайте героя.

1. На шее у него фрачный галстук бантиком; на груди перламутровый дамский бинокль на ремешке; усы были вызолочены.

2. Бритый, темноволосый, с острым носом; встревоженный взгляд; свешивающийся на лоб клок волос; человек лет 38.

 3. В полосатом добротном костюме, яркий галстук, из кармана торчала обглоданная куриная кость.

 4. Прозрачный гражданин преступного вида; на маленькой головке жокейский картузик; на нем клетчатый кургузый пиджачок.

  2.  Мир вещей и предметов.

 1. Скопление мелких зерен твердого минерала, иногда использующегося для определения временных промежутков.

 2. Наименование валюты, которую никогда не держал в руках председатель жилтоварищества дома 302-бис Никанор Иванович Босой, но которая была найдена при обыске в его квартире.

 3. Документ, который «дядя из Киева» Поплавский безропотно предъявил по первому требованию в квартире № 50.

 4. Какую жидкость в лафитном стакане поднес Маргарите после бала Кот-Бегемот?

 3.  Необычные детали.

 1. Откуда появлялись гости на балу, организованным Воландом?

2. Воланду принадлежит трость с черным набалдашником. Какой формы был этот набалдашник?

3. Какую работу Кот-Бегемот считал самой плохой на свете?

4. Что более всего на свете ненавидел Понтий Пилат?

Контрольні питання до роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита»

1. Що ви знаєте про історію створення роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита»?

 За написання роману автор узявся 1928 року, коли переживав складний період, пов’язаний із усебічним нападом на йогб п’єси, роман «Біла гвардія», сатиричні твори. У першому варіанті не було ні майстра, ні Маргарити. Диявол з’являвся у Москві сам. У розмові з раппівськими літераторами він доводить їм, спираючись на історію страждання Христа, жорстокість їхнього фанатизму. Сатана був головним героєм роману, звідси назва «Інженер з копитом». 1929 року через повну заборону творів Булгаков зупинив роботу над романом і спалив рукопис. 1931 року повернувся до твору, а насправді почав писати новий твір. У романі з’явилися Ієшуа Га-Ноцрі, Маргарита. Перший варіант було закінчено 1934 року, проте до самої смерті М. Булгаков працював над романом: писав, переписував, створюючи декілька варіантів, але не побачив роман надрукованим. Варіанти назв роману: «Чорний маг», «Копито інженера», «Жонглер з копитом», «Син В. (…)», «Гастроль (Воланда)», «Інженер з копитом», «Майстер і Маргарита».

Які філософсько-етичні проблеми порушено у романі?

 У романі «Майстер і Маргарита» порушено проблеми морального вибору між добром і .злом, справедливості й відповідальності, стосунків між особистістю і владою, поклик мистецтва тощо. Композиційні особливості твору. Роман «Майстер і Маргарита» побудовано за принципом «роман у романі»; в ньому поєднано декілька різних сюжетних ліній, що розвиваються з різною швидкістю; епічне зображення поєднується з ліричним; у творі змальовано три світи, які проникають один в оден: світ біблейської давнини, світ радянської сучасності, світ фантастичної «демодіади».

2. Як у романі використано біблійний сюжет?

 У чотирьох Євангеліях Нового Завіту описано хресну смерть Ісуса. Булгаков ніби створює свій власний варіант. Він відходить від догм християнської церкви, його Ісус - не іудей (він не знає свого походження), йому 27 років, він інтелігентна особа, знає багато мов, тонкий психолог, мудрий і доброзичливий ман-дрівник-проповідник. Але учнів у нього немає, лише колишній збирач податків Левій Матвій ходить за ним і шось записує. Та коли Га-Ноцрі подивився у ці записи, то жахнувся - так неправильно той тлумачив його думки й висловлювання. Ієшуа гине через боягузтво Понтія Пілата, який міг і хотів допомогти йому, але побоявся зіпсувати собі кар’єру.

3. У чому надзвичайність людини Ієшуа?

 Хоча Ієшуа зовнішньо не відрізняється від інших людей, проте він наділений надзвичайним внутрішнім світом. Люди готові йти за ним хоч на край світу. Головна його перевага - повна незалежність розуму і духу. У чому схожість долі майстра й автора роману ? Для М. Булгакова, як і для його героя, головною справою життя був роман, який неможливо було надрукувати у Москві в 30-ті роки XX ст. Твори М. Булгакова в цей час піддавалися жорсткій критиці так само, як і твір майстра, через те, що змушували читача сумніватися у справедливості існуючої влади. Опорою в ті чорні дні і для письменника, і для його героя була кохана самовіддана жінка: реальна Олена Булгакова і створена уявою митця - Маргарита. З вуст Воланда у романі звучать пророчі слова: «Рукописи не горять». Роман майстра «відроджує» Воланд. Роман М. Булгакова діждався свого часу: побачивши світ після десятиліть заборони, він одразу ж набув широкої популярності й приніс авторові світове визнання.

4. Яку роль відіграє Воланд у романі?

 Зрозуміти роль Воланда допомагає епіграф до роману з «Фауста» Гете: …та хто ж ти, нарешті? - Я - частка тої сили, що вічно хоче зла і вічно чинить благо. Воланд - сатана, князь тьми. Він з’являється серед людей, немов меч, що карає. Проте кара його справедлива, вона падає лише на тих, хто відступив від загальнолюдських норм моралі: хабарників, донощиків, ледарів, користолюбців, шпигунів-виказувачів.

5. Про що попереджає роман Булгакова? 

Люди, втративши духовну систему цінностей, перестали думати про Бога, про вічне. Наслідки розриву людства зі Всесвітом можуть бути катастрофічними.

Контрольные  вопросы

1. Какой изображена Москва 30-х годов в романе Булгакова?

Изображая Москву 30-х годов, писатель дает понять читателю, что люди опутаны здесь цепями всевозможных инструкций, постановлений и догм. Так, служащие Управления зрелищ вынуждены петь в хоре, а литературные критики «говорят совсем не то, что хотят сказать». Все они — жители «нехорошей квартиры», откуда непонятно как навечно исчезают люди, а жилища их оказываются «запечатанными». Большинство из них с опаской оглядываются: «Нас кто-то услышит...» Во всем же остальном, по словам Воланда, «они люди как люди. Любят деньги, но ведь это всегда было... Ну легкомысленны... Ну, что же... и милосердие иногда стучится в их сердца... обыкновенные люди... напоминают прежних... квартирный вопрос только испортил их».

 2. Почему Мастер добровольно отправился в больницу для душевнобольных?

В Москве 30-х годов было лишь одно заведение, где люди могли оставаться самими собою, — это клиника профессора Стравинского, дом для душевнобольных. Парадокс времени, но только здесь Мастер мог чувствовать себя свободным.

 3. К кому обращается с последними словами Иешуа?

Последние слова Иешуа перед казнью — о том, что из всех человеческих пороков самым тяжким он считает трусость. Казалось бы, приговоренный имеет в виду Пон-тия Пилата. Ведь это он, прославленный отважный воин, испугался за свое положение и должность, оправдывая сам себя тем, что на этом месте он сможет сделать еще много хорошего для Ершалаима. И хотя позже Пилат исправит свой позорный поступок, он не сможет изменить того, что свершилось, и долго будет мучиться этим. Однако слова Иешуа имеют отношение и к автору «романа в романе» — к Мастеру. Не выдержав травли, он не только отступился от своего романа, но и отказался от собственного имени. Господь, который сам сознательно принял страдания, идя на казнь за все человечество, оценил этот поступок Мастера не очень высоко.

 4. Как заканчивается роман и почему Булгаков выбрал именно такой конец?

Роман Мастера и роман о Мастере заканчивается одинаково. Отправляясь в царство покоя, Мастер и Маргарита получают возможность увидеть героя своего многострадального романа. Таким образом, не только рукописи не горят, но и герои по-настоящему интересных произведений могут жить своей собственной жизнью. Около двух тысяч лет сидит Понтий Пилат со своей собакой на каменистой площадке. Когда приходит полная луна, его терзает бессонница. Это наказание кажется Маргарите слишком суровым, ибо настоящее Добро не должно считать ошибку бесповоротной. Ее мнение совпадает со взглядами Того, Кто все ошибки и грехи человечества искупил собственной кровью. Мастеру позволено закончить свой роман, закончить наказание Понтия Пилата, и мы видим, как по лунной дороге идут рядом, продолжая давнюю беседу, бродячий философ и пятый прокуратор Иудеи Понтий Пилат.

«Упізнай героя»

 1. «…Плечистый, рыжеватый, вихрастый молодой человек в заломленной на затылок клетчатой кепке был в ковбойке, жёваных белых брюках и в черных тапочках». 

 2. «…Росту был не маленького и не громадного, а просто высокого. Что касается зубов, то с левой стороны у него были платиновые коронки, а с правой – золотые. Он был в дорогом сером костюме, в заграничных, в цвет костюма, туфлях. Серый берет он лихо заломил на ухо, под мышкой нес трость с чёрным набалдашником в виде головы пуделя. По виду – лет сорока с лишним. Рот какой-то кривой. Выбрит гладко. Брюнет. Правый глаз чёрный,  левый почему-то зеленый. Брови черные, но одна выше другой». 

 3. «…И в начинающихся сумерках Берлиоз отчётливо разглядел, что усишки у него, как куриные перья, глазки маленькие, иронические и полупьяные, а брючки клетчатые, подтянутые настолько, что видны грязные белые носки». 

 4. «…Человека лет двадцати семи. Этот человек был одет в старенький и разорванный голубой хитон. Голова его была прикрыта белой повязкой с ремешком вокруг лба, а руки связаны за спиной. Под левым  глазом у человека был большой синяк, в углу рта – ссадина с запекшейся кровью». 

5. «…Маленький, но необыкновенно широкоплечий, в котелке на голове и с торчащим изо рта клыком, безобразящим и без того невиданно мерзкую физиономию. И при этом еще огненно-рыжий».

  «Сосед этот оказался маленького роста, пламенно-рыжий, с клыком, в крахмальном белье, в полосатом добротном костюме, в лакированных туфлях и с котелком на голове. Галстук был яркий. Удивительно было то, что из кармашка, где обычно мужчины носят платочек или самопишущее перо, у этого гражданина торчала обглоданная куриная кость». 

 6. «…Бритый, темноволосый, с острым носом, встревоженными глазами и со свешивающимся на лоб клоком волос человек примерно лет тридцати восьми».

 7. «…Теперь, сидя на камне, этот чернобородый, с гноящимися от солнца и бессонницы глазами человек тосковал. Он то вздыхал, открывая свой истасканный в скитаниях, из голубого  превратившийся  в грязно-серый таллиф, и обнажал ушибленную копьем грудь,  по  которой стекал грязный пот, то в  невыносимой муке  поднимал глаза в небо, следя за тремя стервятниками, давно уже плававшими в вышине большими кругами в предчувствии скорого пира, то вперял безнадежный взор в жёлтую землю и видел на ней полуразрушенный собачий череп и бегающих вокруг него ящериц».

 «…Человек, лет под сорок, был чёрен, оборван, покрыт засохшей грязью, смотрел по-волчьи, исподлобья. Словом, он был очень непригляден и скорее всего походил на городского нищего». 

8. «Сложением девица отличалась безукоризненным, и единственным дефектом в её внешности можно было считать багровый шрам на шее». 

 9. «…Она была красива и умна Бездетная тридцатилетняя она была женою очень крупного специалиста, к тому же  сделавшего важнейшее открытие государственного значения».

 10.«…Сухонькая женщина с бидоном и сумкой в руках. Никто не знал, да, наверное, и никогда не узнает, чем занималась в Москве эта женщина и на какие средства она существовала. Известно о ней было лишь то, что видеть ее можно  было ежедневно то с бидоном, то с сумкой, а то и с сумкой  и с бидоном  вместе – или в нефтелавке, или на рынке,  или  под воротами дома, или  на лестнице, а чаще всего  в  кухне квартиры N 48 . Кроме того и более всего было известно, что где бы ни находилась или  ни появлялась она – тотчас же в этом месте начинался скандал, и кроме того, что она носила прозвище "Чума"».

 11. «…Молодой, с аккуратно подстриженной бородой человек в белом чистом кефи, ниспадавшем на плечи, в новом праздничном голубом таллифе с кисточками внизу и в новеньких скрипящих сандалиях. Горбоносый красавец, принарядившийся для великого праздника, шёл бодро, обгоняя прохожих, спешащих домой к праздничной трапезе, смотрел, как загоралось одно окно за другим».

  Теми творчих робіт та  контрольного твору:

• Біблійні сюжети у романі М. Булганова «Майстер і Маргарита
• Сатира у романі "Майстер і Маргарита"
• Проблематика твору "Майстер і Маргарита"
• Роздумуючи над сторінками роману «Майстер і Маргарита»
•  Тема кохання в романі М.Булгакова «Майстер і Маргарита»

У 1882 році, 2 лютого — народився Джеймс Августин Алоізіус Джойс в передмісті Дубліна у великій родині

1888 вересень — 1891, червень — юний Джеймс вступає Клонгоуз Вуд коледж — кращу католицьку школу Ірландії. Пізніше роки навчання він опише в автобіографічному романі «Портрет художника в юності»

1891 — після того як його батько втрачає роботу і більше не в силах оплачувати навчання в Вуд коледжі, Джеймса переводять в школу Християнських братів в Північному Річмонді. У дев’ятирічному віці він пише вірш «Парнелл»

1893 — 1898 — навчається в єзуїтському коледжі Бельведер за казенний рахунок

1898 — 1902 — навчання в Королівському Університеті

1899 — написав есе «Драма і життя», яке присвятив Генріку Ібсену — своєму улюбленому письменникові

1900 — пише статтю «Нова драма Ібсена», присвячену п’єсі «Коли ми мертві прокинемося». Написав п’єсу «Блискуча кар’єра» та статтю «Вінець з дикої маслини»

1901 — займається перекладом п’єс Гауптмана «Перед сходом сонця» і «Міхаель Кремер». Становить памфлет «Торжество Черні»

1902 — пише есе «Джеймс Кларенс Меген» Збирається вивчати медицину в Парижі але незабаром залишає цю справу. Часто відвідує Національну бібліотеку і пише вірші, які пізніше увійдуть до збірки «Камерна музика»

1903 — помирає мати Джойса і він повертається в Дублін. В цей час він зловживає алкоголем

1904 — пише книжкові огляди для газет і підробляє викладачем. Продовжує писати вірші, починає роботу над романом «Герой Стівен». Знайомиться з дівчиною Норою Барнакл, з якої зав’язуються любовні відносини (офіційний шлюб між коханими був укладений через 27 років). В цей же рік надрукували розповідь Джойса «Сестри» в місцевому журналі. У жовтні Джеймс і Нора покидають Дублін і відправляються в Європу. Перебуваючи в Трієсті він пише оповідання «Після гонок»

1905 — народжується син Джорджіо. Письменник пише кілька оповідань — «Земля», «В день плюща», «Зустріч», «Аравія», «Милість Божиа»

1906 — родина Джойса переїжджає до Риму, де він починає працювати клерком в банку

1907 — переїжджає в Трієст. Народжується дочка Лючія. Пише оповідання «Мертві», переписує «Героя Стівена». Друкується збірку віршів «Камерна музика»

1909 — 1912 — укладає контракт з ірландським видавництвом на видання збірки оповідань. Двічі відвідує батьківщину, але після того як йому черговий раз було відмовлено у видавництві «Дублінців», Джойс залишає Ірландію і клянеться, що більше ніколи не повернеться сюди. Становить памфлет «Газ з пальника» і кидає рукопис роману «Герой Стівен» в вогонь

1914 — починається серійна публікація роману «Портрет художника в юності». Джойс починає писати новий роман «Улісс». Збірка оповідань «Дублінці» все-таки виходить друком

1915 — 1921 — під час Першої світової війни сім’я Джойса переїжджає в Цюріх. Його драма «Вигнанці» вперше ставиться на сцені в Мюнхені. У США виходить у світ «Портрет художника в юності»

1922 — починає роботу над твором «Річ у роботі»

1927 — видає збірку віршів «Яблука по пенні за штуку»

1931 — Джойс і Нора укладають офіційний шлюб в Лондоні.

1936 — перше британське видання «Вілліса»

1941 — письменника госпіталізують через сильні болі в шлунку. Пізніше йому діагностують виразку шлунка.

13 січня 1941 — Після перенесеної операції він помирає в лікарні

Джеймс Джойс цікаві факти життя

Джеймс Джойс боявся собак, блискавок і води

Джеймс Августин Алоізіус Джойс народився в столиці Ірландії Дубліні. Майбутньому письменникові вдалося отримати гарну освіту, але невлаштованість і злидні в його юні роки знайшли відображення в його творчості.

Перша публікація Джойса вийшла в дублінській газеті, коли йому було 18 років. Це було есе про п’єсу «Коли ми, мертві, прокидаємося» норвезького драматурга Генріка Ібсена.

     Джеймс Джойс носив п’ять наручних годинників, налаштованих на різні години.

Письменник багато подорожував. У 20 років він відправився спочатку до Парижа, потім повернувся до Ірландії, так як його мати тяжко захворіла, після її смерті переїхав до Італії. До початку Першої світової війни вже разом з дружиною перебрався до швейцарського міста Цюріх, після знову подорожував по Європі, жив у Франції, а з початком Другої світової повернувся до Цюріха, де і прожив до кінця своїх днів.

Зі своєю майбутньою дружиною і музою Норою Барнакл Джойс зустрівся в дублінському готелі Finn’s Hotel 16 червня 1904 року, де вона працювала покоївкою, проте одружилася пара тільки в 1931 році. Все ж дату їх першого побачення Джойс вирішив увічнити в романі «Улісс», саме 16 червня 1904 року розгортається дія роману.

Роман «Улісс» вважається найвідомішим твором письменника. На його написання у Джойса пішло 7 років. Роман Джойса «Улісс» увійшов до списку 100 кращих англомовних романів.

Останній твір Джойса, роман «Поминки по Фіннегану», став самим суперечливим в його творчості і був неоднозначно сприйнятий читачами. У цьому романі все 49200 слів використані по одному разу.

Джеймс Джойс страждав декількома фобіями.  Страждав на кінофобію, кераунофобію та гідрофобію (боявся собак, блискавок і води). Змусити себе помитися, особливо в юності, для нього було складно. В «Портреті художника в юності» Стівен постійно чухається — у нього воші. У коледжі і сам Джойс зіткнувся з цією проблемою від своєї неохайності.

Полюбляв нетрадиційний секс. Великому письменнику часто дошкуляли шанувальники, яких тепер називали б фанатами. Один з таких молодих людей нагнав свого кумира на вулиці і попросив дозволу поцілувати руку, яка написала «Улісса». Велике зібрання народу завмерло в очікуванні: що відповість метр. Метр відповів: «Дозволити ніяк не можу, тому що ця рука зробила багато чого іншого».

Його останні слова були такі: «Невже мене ніхто не розуміє»?

Основні твори

• «Вірші, пенні за штуку» (Poems Pennyeach) 1 927
• «Се, дитя» (Ecce Puer) 1932
• «Портрет художника» (A Portret of the Artist) 1904, 7 січня.
• « Свята  контора» (The Holy Office) 1904
• «Поминки по Фіннегану» (Finnegans Wake) 1922-1939
• «Газ з пальника» (Gas From A Burner) 1912, вересень
• « Портрет художника в юності »(A Portrait Of The Artist As A Young Man) 1907-1914
• «Джакомо Джойс» (Giacomo Joyce) 1911-1914
• «Камерна музика» (Chamber Music) 1902-1906
• «Герой Стівен» (Stephen Hero) [пізніше перероблений в роман «Портрет художника в юності»]
• “Дублінці» (Dubliners) 1904 – 1914
• «Епіфанії» (Epiphanies) 1901-1903
• « Улісс» (Ulysses) 1914 – 1921
• «Вигнанці» (Exiles) 1914-1915

Життєвий і творчий шлях ірландського письменника-модерніста

Джеймса Джойса

Характерні ознаки його поетики: 

• «потік свідомості»
• пародійність
• іронічність
• інтертекстуальність

«Новий світ — бліде мерехтіння чи буйний квіт?» — ставив собі та всім запитання один із найоригінальніпіих письменників-модерністів першої половини XX ст. Джеймс Джойс, і намагався сам знайти відповідь. Зазирнувши в душу людини, її духовний світ, письменник побачив безодню. «Чому всі носяться з таємницями підсвідомого... Людська свідомість приховує в собі значно важливіші секрети, ніж підсвідоме», — писав він. Найяскравіша новація Джойса — «потік свідомості».

Джеймс Джойс народився 1882 року в Дубліні, столиці Ірландії, у родині податкового службовця. Від батька успадкував зацікавленість політичним життям, від матері — католицький дух. Освіту здобував у єзуїтському пансіоні, школі Християнських братів та престижному Бельведер-коледжі. Англійську й італійську літератури вивчав у Дублінському католицькому університеті. У студентські роки захопився ідеями національного відродження, зблизився з відомими дублінськими митцями. 1900 року Джойс опублікував у лондонському журналі «Двотижневий огляд» статтю «Нова драма Ібсена», яка привернула увагу не лише читачів, а й самого Г. Ібсена.  Джеймс Джойс

Письменник заробляв на життя приватними   уроками   англійської   мови.

У 22 роки Джойс створив збірку новел «Дублінці» й завершив роботу над знаменитим психологічним есе «Джакомо Джойс». Жив у Цюріху, Парижі. Вийшли друком його романи «Портрет митця замолоду», «Улісс», «Поминки за Фіннеганом», які здобули письменникові світову славу.

На початку Другої світової війни Дж. Джойс переїхав до Швейцарії та 1941 року закінчив свій земний шлях у Цюріху.

Починав писати Джеймс Джойс у реалістичній манері, збагаченій елементами імпресіонізму й символізму (15 новел збірки «Дублінці»). У психологічному есе «Джакомо Джойс» й автобіографічному романі «Портрет митця замолоду» відображено інтенсивний модерністський пошук письменника. Роман «Улісс», написаний з використанням прийому «потік свідомості», став одним із найвищих досягнень світової модерністської прози. У романі «Поминки за Фіннеганом» Джойс здійснив спробу «мовної революції», використавши для словотворчості лексику близько 70 мов. У кожному із цих творів відчутні значні зміни й оновлення в стилі письменника.

Основні риси модерністського роману:

• нове розуміння традиції;
• оголошення прийому «потік свідомості» засобом пізнання інди­відуальності;
• розрив із попередніми культурами;

відмова від однолінійної залежності причин і наслідків у літературному творі;

• заперечення всього сталого, постійного;
• визнання центром подій свідомості митця;
• набуття епічністю нових ознак: подіями вважаються враження, асоціації, алюзії;
• зосередженість на процесі відтворення, мові, внутрішній, індивідуальній свідомості;
• створення зовнішнього світу через сприйняття індивіда;
• відкритість фіналів, багатозначність символів, звертання до «Я» читача.

 Робота зі словником літературознавчих термінів:

«Потік свідомості» — один із провідних прийомів літератури модернізму. Термін належить американському філософу В. Джеймсу, який уважав, що свідомість — це потік, ріка, у якій думки, переживання, асоціації, спогади постійно перебивають одне одного й «нелогічно», спонтанно перетинаються. «Потік свідомості» в художній літературі є екстремальною формою внутрішнього монологу, яка (часто за допомогою прийому монтажу) імітує безпосередню передачу хаотичного процесу внутрішнього мовлення людини.

Есе (франц. спроба) — нарис у галузі літературної критики, публіцистики тощо, який поєднує підкреслено індивідуальну позицію автора з вільним, часто парадоксальним трактуванням пробле­ми (теми). Вирізняється вишуканою формою і передає суб'єктивні враження автора від мистецького твору.

Алюзія (лат. жарт, натяк) — риторичний прийом натяку на загальновідомий історичний, літературний чи побутовий факт у художньому творі.

Ремінісценція (лат. спогад) — відгомін у художньому творі якихось мотивів, образів, деталей із відомого твору іншого автора; мелодії якогось іншого музичного твору.

Інтертекстуальність — використання автором текстів, цитат із літературних творів різних епох і народів, часто мовою оригіналу.

Пародійність, пародія — сатиричне, іронічне наслідування кого- або чого-небудь.

Іронічність, іронія — тонке, приховане глузування; художній засіб, у якому зовнішня форма вислову суперечить змісту.

Поміркуйте!

•        Один із найвідоміших творів Дж. Джойса — «роман одного дня» «Улісс». У ньому відтворений «рух життя» через сприйняття головного героя Леопольда Блума, сучасного Одіссея, що мандрує по Дубліну в пошуках сина. Прочитайте уривки твору й висловіть свої враження.

УРИВОК ІЗ РОЗДІЛУ 13

 Ба. Що воно літає? Ластівка? Мабуть, канкан. Гадає, що я дерево, такий сліпий. Невже в птахів немає нюху? Метемпсихоз. Вірять, що можна від горя перетворитися на дерево. Плакуча верба. Ба. Ось він. Потішне звіреня. Цікаво, де він живе. Угорі на дзвіниці. Можливо. Висить униз головою серед святих пахощів. Мабуть, його дзвін сполохав. Здається, служба скінчилася. Чути було, як вони старалися. Молися за нас. І молися за нас. І молися за нас. Добра ідея — повторення. Те ж саме в оголошеннях. Купуй нас. І купуй нас. Так, у священиковому домі світиться. їхня скромна трапеза. Пригадую, як я помилився в Тома, оцінюючи маєтність. Насправді двадцять вісім. У них два будинки. Брат Габріеля Кон-роя курат. Ба. Знову. Цікаво, чому вони виходять уночі, як миші. Вони змішаної породи. Птахи скидаються на мишей, які плигають. Що їх лякає, світло чи шум? Краще сидіти тихо. Роблять усе інстинктивно, як пташка, що в посуху напилася з глечика, накидавши туди камінців...

УРИВОК ІЗ РОЗДІЛУ 18

 Атож він-бо ніколи того не робив не просив подати сніданок у ліжко двійко яєць відколи ми мешкали в готелі «Сіті Армз» де він говорив удавано кволим голосом пишаючись як кіт на глині аби повернути увагу тієї старої ковези місис Райордан до якої він думав що втерся в ласку а вона й фартинга нам не залишила все пішло на меси за неї та за упокій її душі такої скупердяги ще світ не бачив шкодувала чотири пенси на метиловий спирт витратити все розказувала мені про свої болячки така вже балакуча була все патякала про політику та землетруси та кінець світу нумо спочатку потішимося не дай господи аби всі жінки були такі як вона купальники їй не вгодні сукні з викотом їй не вгодні звичайно ніхто її не силував їх носити мабуть вона була така свята та божа бо жоден чоловік на неї двічі оком не накинув сподіваюсь я ніколи не буду на неї схожа як це їй не забагнулося щоб ми собі обличчя позапинали однак вона була певна річ жінка освічена як зачне базікати про свого містера Райордана мабуть він був радий позбутися її...

Психологічне есе Джеймса Джойса «Джакомо Джойс»,

його автобіографічний характер

"Джакомо Джойс" (Giacomo Joyce)

 Кто? Бледное лицо в ореоле пахучих мехов. Движения ее застенчивы и нервны. Она смотрит в лорнет. 
Да: вздох. Смех. Взлет ресниц. 
Паутинный почерк, удлиненные и изящные буквы, надменные и покорные: знатная молодая особа. 

Я вздымаюсь на легкой волне ученой речи: Сведенборг, псевдо-Ареопагит, Мигель де Молинос, Иоахим Аббас. Волна откатила. Ее классная подруга, извиваясь змеиным телом, мурлычет на венско-итальянском. Это культура! Длинные ресницы взлетают: жгучее острие иглы в бархате глаз жалит и дрожит. 

Высокие каблучки пусто постукивают по гулким каменным ступенькам. Холод в замке, вздернутые кольчуги, грубые железные фонари над извивами витых башенных лестниц. Быстро постукивающие каблучки, звонкий и пустой звук. Там, внизу, кто-то хочет поговорить с вашей милостью. 

Она никогда не сморкается. Форма речи: малым сказать многое. 

Выточенная и вызревшая: выточенная резцом внутрисемейных браков, вызревшая в оранжерейной уединенности своего народа. Молочное зарево над рисовым полем вблизи Верчелли. Опущенные крылья шляпы затеняют лживую улыбку. Тени бегут по лживой улыбке, по лицу, опаленном горячим молочным светом, сизые, цвета сыворотки тени под скулами, желточно-желтые тени на влажном лбу, прогоркло-желчная усмешка в сощуренных глазах. 

Цветок, что она подарила моей дочери. Хрупкий подарок, хрупкая дарительница, хрупкий прозрачный ребенок. 

Падуя далеко за морем. Покой середины пути, ночь, мрак истории дремлет под луной на Пьяцца дель Эрбле. Город спит. В подворотнях темных улиц у реки — глаза распутниц вылавливают прелюбодеев. Пять услуг за пять франков. Темная волна чувства, еще и еще и еще. 

Глаза мои во тьме не видят ничего, любовь моя. Еще. Не надо больше. Темная любовь, темное томление. Не надо больше. Тьма. 

Темнеет. Она идет через площадь. Серый вечер спускается на безбрежные шалфейно-зеленые пастбища, молча разливая сумерки на росу. Она следует за матерью угловато-грациозная, кобылица ведет кобылочку. Из серых сумерек медленно выплывают тонкие изящные бедра, нежная гибкая худенькая шея, изящная и точеная головка. 

Вечер, покой, тайна... Эгей! Конюх! Эге-гей! 

Папаша и девочки несутся по склону верхом на санках: султан и его гарем. Низко надвинутые шапки и наглухо застегнутые куртки, пригревшийся на ноге язычок ботинка туго перетянут накрест шнурком, коротенькая юбка натянута на круглые чашечки колен. Белоснежная вспышка: пушинка, снежинка: 

Когда она вновь выйдет на прогулку, 
Смогу ли там ее я лицезреть! 

Выбегаю из табачной лавки и зову ее. Она останавливается и слушает мои сбивчивые слова об уроках, часах, уроках, часах: и постепенно румянец заливает ее бледные щеки. Нет, нет, не бойтесь! 

Отец мой! В самых простых поступках она необычна. Откуда бы это? Дочь моя восторгается учителем английского языка. Лицо пожилого мужчины, красивое, румяное, с длинными белыми бакенбардами, еврейское лицо поворачивается ко мне, когда мы вместе спускаемся по горному склону. О! Прекрасно сказано: обходительность, доброта, любознательность, прямота, подозрительность, естественность, старческая немощь, высокомерие, откровенность, воспитанность, простодушие, осторожность, страстность, сострадание: прекрасная смесь. Игнатий Лойола, ну, где же ты! 

Сердце томится и тоскует. Крестный путь любви? 

Тонкие томные тайные уста: темнокровные моллюски. 

Из ночи и ненастья я смотрю туда, на холм, окутанный туманами. Туман повис на унылых деревьях. Свет в спальне. Она собирается в театр. 

Призраки в зеркале... Свечи! Свечи! Моя милая. В полночь, после концерта, поднимаясь по улице Сан-Микеле, ласково нашептываю эти слова. Перестань, Джеймси! Не ты ли, бродя по ночным дублинским улицам, страстно шептал другое имя? 

Она поднимает руки, пытаясь застегнуть сзади черное кисейное платье. Она не может: нет, не может. Она молча пятится ко мне. Я поднимаю руки, чтобы помочь: ее руки падают. Я держу нежные, как паутинка, края платья и, застегивая его, вижу сквозь прорезь черной кисеи гибкое тело в оранжевой рубашке. Бретельки скользят по плечам, рубашка медленно падает: гибкое, гладкое голое тело мерцает серебристой чешуей. Рубашка скользит по изящным из гладкого, отшлифованного серебра ягодицам и по бороздке тускло-серебряная тень... Пальцы холодные легкие ласковые... 

Прикосновение, прикосновение. 

Безумное, беспомощное слабое дыхание. А ты нагнись и внемли: голос. Воробей под колесницей Джаггернаута взывает к владыке мира. Прошу тебя, господин Бог, добрый господин Бог! Прощай, большой мир!.. Ведь это же свинство. 

Огромные банты на изящных бальных туфельках: шпоры изнеженной птицы.

Дама идет быстро, быстро, быстро... Чистый воздух на горной дороге. Хмуро просыпается Триест: хмурый солнечный свет на беспорядочно теснящихся крышах, крытый коричневой черепицей черепахоподобных; толпы пустых болтунов в ожидании национального освобождения. Красавчик встает с постели жены любовника своей жены; темно-синие свирепые глаза хозяйки сверкают, она суетится, снует по дому, сжав в руке стакан уксусной кислоты... Чистый воздух и тишина на горной дороге, топот копыт. Юная всадница. Гедда! Гедда Габлер! 

Торговцы раскладывают на своих алтарях юные плоды: зеленовато-желтые лимоны, рубиновые вишни, поруганные персики с оборванными листьями. Карета проезжает сквозь ряды, спицы колес ослепительно сверкают. Дорогу! В карете ее отец со своим сыном. У них глаза совиные и мудрость совиная. Совиная мудрость в глазах, они толкуют свое учение (талмуд). 

Она считает, что итальянские джентльмены поделом выдворили Этторе Альбини, критика "Секоло", из партера за то, что тот не встал, когда оркестр заиграл Королевский гимн. Об этом говорил за ужином. Еще бы! Свою страну любишь, когда знаешь, какая это страна! Она внемлет: дева весьма благоразумная. Юбка, приподнятая быстрым движением колена; белое кружевокайма нижней юбки, приподнятая выше дозволенного; тончайшая паутина чулка. Позвольте? 

Тихо наигрываю, напевая томную песенку Джона Дауленда. Горечь разлуки: мне тоже горько расставаться. Тот век предо мной. Глаза распахиваются из тьмы желания, затмевают зарю, их мерцающий блеск — блеск нечистот в сточной канаве перед дворцом слюнтяя Джеймса. Вина янтарные, замирают напевы нежных мелодий, гордая павана, уступчивые знатные дамы в лоджиях, манящие уста, загнившие сифилисные девки, юные жены в объятиях своих соблазнителей, тела, тела. 

В пелене сырого весеннего утра над утренним Парижем плывет слабый запах: анис, влажные опилки, горячий хлебной мякиш: и когда я перехожу мост Сен — Мишель, синевато-стальная вешняя вода леденит сердце мое. Она плещется и ласкается к острову, на котором живут люди со времени каменного века... Ржавый мрак в огромном храме с мерзкой лепниной. Холодно, как в то утро: потому что было холодно. Там, на ступенях главного придела, обнаженные, словно тело Господне, простерты в тихой молитве священослужители. 

Невидимый голос парит, читая нараспев из Осии. Так говорит господь: "В скорби своей они с самого утра будут искать Меня и говорить: "Пойдем и возвратимся к Господу!" Она стоит рядом со мной, бледная и озябшая, окутанная тенями темного как грех нефа, тонкий локоть ее возле моей руки. Ее тело еще помнит трепет того сырого, затянутого туманом утра, торопливые факелы, жестокие глаза. Ее душа полна печали, она дрожит и вот-вот заплачет. Не плачь по мне, о дщерь Иерусалимская! 

Я растолковываю Шекспира понятливому Триесту: Гамлет, вещаю я, который изыскано вежлив со знатными и простолюдинами, груб только с Полонием. Разуверившийся идеалист, он, возможно, видит в родителях своей возлюбленной лишь жалкую попытку природы воспроизвести ее образ................ 

Неужели не замечали? 

Она идет впереди меня по коридору, и медленно рассыпается темный узел волос. Медленный водопад волос. Она чиста и идет впереди, простая и гордая, и так шла она у Данте, простая и гордая, и так, не запятнанная кровью и насилием, дочь Ченчи, Беатриче, шла к своей смерти: 

... Мне 
Пояс затяни и завяжи мне волосы 
В простой, обычный узел. 

Горничная говорит, что ее пришлось немедленно отвести в больницу, бедняжка, что она очень, очень страдала, бедняжка, это очень серьезно... Я ухожу из ее опустевшего дома. Слезы подступают к горлу. Нет! Этого не может быть, не так сразу, ни слова, ни взгляда. Нет, нет! Мое дурацкое счастье не подведет меня! 

Оперировали. Нож хирурга проник в ее внутренности и отдернулся, оставив свежую рваную рану в ее животе. Я вижу глубокие темные страдальческие глаза, красивые, как глаза антилопы. Страшная рана! Похотливый бог! 

И снова в своем кресле у окна, счастливые слова на устах, счастливый смех. Птичка щебечет после бури, счастлива, глупенькая, что упорхнула из когтей припадочного владыки и жизнедавца, щебечет счастливо, щебечет и счастливо чирикает. 

Она говорит, что будь "Портрет художника" откровенен лишь ради откровенности, она спросила бы, почему я дал ей прочесть его. Конечно, вы спросили бы! Дама ученая. 

Вся в черном — у телефона. Робкий смех, слезы, робкие гаснущие слова... Поговори с мамой... Цып, цып! Цып, цып! Черная курочка-молодка испугалась: семенит, останавливается, всхлипывает: где мама, дородная курица. 

Галерка в опере. Стены в подтеках сочатся испарениями. Бесформенная груда тел сливается в симфонии запахов: кислая вонь подмышек, высосанные апельсины, затхлые притирания, едкая моча, черное дыхание чесночных ужинов, газы, пряные духи, наглый пот созревших для замужества и замужних женщин, вонь мужчин... Весь вечер я смотрел на нее, всю ночь я буду ее видеть: высокая прическа, и оливковое овальное лицо, и бесстрастные бархатные глаза. 

Зеленая лента в волосах и вышитое зеленой нитью платье, цвет надежды плодородия пышной травы, этих могильных волос. 

Мои мольбы: холодные гладкие камни, погружающиеся в омут. 

Эти бледные бесстрастные пальцы касались страниц, отвратительных и прекрасных, на которых позор мой будет гореть вечно. 

Бледные бесстрастные непорочные пальцы. Неужто они никогда не грешили? 

Тело ее не пахнет: цветок без запаха. 

Лестница. Холодная хрупкая рука: робость, молчание: темные, полные истомы глаза: тоска. 

Кольца серого пара над пустошью. Лицо ее, такое мертвое и мрачное! Влажные спутанные волосы. Ее губы нежно прижимаются, я чувствую, как она вздыхает. Поцеловала. 

Голос мой тонет в эхе слов, как тонул в отдающихся эхом холмах полный мудрости и тоски голос Предвенечного, звавшего Авраама. Она откидывается на подушки: одалиска в роскошном полумраке. Я растворяюсь в ней: и душа струит, и льет, и извергает жидкое и обильное семя во влажный теплый податливо призывный покой ее женственности... Теперь бери ее, кто хочет!.. 

Выйдя из дома Ралли, я увидел ее, она подавала милостыню слепому. Я здороваюсь, мое приветствие застает ее врасплох, она отворачивается и прячет черные глаза василиска. Одно ее лицезрение отравляет смотрящего на нее. Благодарю, мессер Брунетто, хорошо сказано. 

Подстилают мне под ноги ковры для Сына Человеческого. 

Ожидают, когда я войду. Она стоит в золотистом сумраке зала, холодно, на покатые плечи накинут плед; я останавливаюсь, ищу взглядом, она холодно кивает мне, проходит вверх по лестнице, искоса метнув в меня ядовитый взгляд. 

Гостиная, дешевая, мятая гороховая занавеска. Узкая парижская комната. Только что здесь лежала парикмахерша. Я поцеловал ее чулок и край темно-ржавой пыльной юбки. Это другое. Она. Гогарти пришел вчера познакомиться. На самом деле из-за "Улисса". 

Символ совести... Значит, Ирландия? А муж? Расхаживает по коридору в мягких туфлях или играет в шахматы с самим собой. 

Зачем нас здесь оставили? Парикмахерша только что лежала тут, зажимая мою голову между бугристыми коленями. Символ моего народа. Слушайте! Рухнул вечный мрак. Слушайте! 

— Я не убежден, что подобная деятельность духа или тела может быть названа нездоровой Она говорит. Слабый голос из-за холодных звезд. Голос мудрости. Говори. О, говори, надели меня мудростью! Я никогда не слышал этого голоса. 

Извиваясь змеей, она приближается ко мне в мятой гостиной. Я не могу ни двигаться, ни говорить. Мне не скрыться от этой звездной плоти. Мудрость прелюбодеяния. Нет. Я уйду. Уйду. 

— Джим, милый! Нежные жадные губы целуют мою левую подмышку: поцелуй проникает в мою горящую кровь. Горю! Съеживаюсь, как горящий лист! Жало пламени вырывается из-под моей правой подмышки. 

Звездная змея поцеловала меня: холодная змея в ночи. Я погиб! 

— Нора! 

Ян Питер Свелинк. От странного имени старого голландского музыканта становится странной и далекой всякая красота. Я слышу его вариации для клавикордов на старый мотив: Молодость проходит. 

В смутном тумане старых звуков появляется точечка света: вот-вот заговорит душа. Молодость проходит. Конец настал. Этого никогда не будет. И ты это знаешь. И что? Пиши об этом, черт тебя подери, пиши! На что же ты еще годен? 

"Почему?" 

"Потому что в противном случае я не смогла бы вас видеть". 

Скольжение-пространство-века-лиственный водопад звезд и убывающие небеса — безмолвие — безнадежное безмолвие — безмолвие исчезновения — в ее голосе. 

Не его, но Варраву. 

Запустение. Голые стены. Стылый дневной свет. Длинный черный рояль: мертвая музыка. Дамская шляпка, алый цветок на полях и зонтик, сложенный. Ее герб: шлем, червлень и тупое копье на щите, вороном. 

Посылка: любишь меня, люби мой зонтик. 

 Літературознавець К. Генієва пише про психологічне есе «Джакомо Джойс»: «На цих шістнадцяти сторінках була апробована нова поетика, за допомогою якої епос людського життя, епос духу й тіла, історії та приватного життя був уміщений у межі одного дня , що розтягнувся до розмірів вічності».

Твір «Джакомо Джойс» уважається одним із найкращих зразків малої модерністської прози. Написаний у вигляді низки фрагментів, він є своєрідним художньо-щоденниковим літописом історії одного кохання.

Реальною основою сюжету була пережита письменником закоханість в Амалію Поппер, його ученицю. Напружений, динамічний, багатий розмаїтими відтінками плин почуттів ліричного героя, який сприймає любовну ситуацію в усій її неймовірній суперечливості й ускладненості численними табу, адже він — зрілий чоловік, до того ж одружений, а вона — молода дівчина; він — учитель, вона — учениця; його ставлення до своїх почуттів — лірично-іронічне, її — трохи кокетливе,— усе це становить зміст твору. Фрагменти, з яких складається есе, фіксують окремі миті любовних взаємин, віддзеркалюють спалахи почуттів героя та відтворюють різні ракурси образу коханої. Оскільки художні прийоми модернізму багатозначні, то окремі епізоди можна розуміти як такі, що відбуваються лише в розпаленій уяві ліричного героя. У поетиці твору широко використовуються імпресіоністичні засоби (враження, «зупинена мить» тощо), елементи «потоку свідомості».

 ♦ Джеймс Джойс створив своєрідний жанр психологічного есе, у якому увага зосереджується на внутрішньому житті особистості. Автор сам стає героєм літературного твору. Про це свідчать факти біографії письменника. Назвіть їх, позначте схематично.

Висновок. Автор не тотожний героєві, і це дає можливість вести діалог, показати напружений внутрішній пошук ліричним героєм істини.

♦         Знайдіть у тексті цитати, які характеризують ліричну героїню як «молоду шляхетну особу»; кокетливу жінку; напівдорослу-напівдитину; закохану.

♦    Твір починається запитанням «Хто?». Чому?

♦         Які асоціації викликає у свідомості ліричного героя образ дівчини?

 («Лоша», «випещена в неволі птиця», «чорняве курчатко», «одаліска», «зоряна гадюка»)

♦         Знайдіть у творі використані автором прийоми іронії.(«Чорняве курчатко налякане: зненацька уриває; короткі знічені скрики: воно плаче за своєю мамцею, досвідченою квочкою»)

♦     Дослідіть, які кольори переважають в описах, який створюють настрій, враження? (Фіолетовий, рожевий, сірий, темний, опалевий, чорний та ін. — залежно від настрою)

♦     Знайдіть слухові, тактильні та інші образи, з'ясуйте їхню роль.(Короткий смішок, прохолодна розмова, підбори вистукують пустку тощо)

♦     Знайдіть описи гами почуттів ліричного героя. (Можливо, поява «її» — зародження почуттів — вагання — переживання її хвороби— докори сумління через дружину — взаємність — розлука —згасання почуттів)

♦     Знайдіть приклади використання «потоку свідомості», елементів пародійності, інтертекстуальність.

Автобіографічний характер психологічного есе Дж. Джойса "Джакомо Джойс"

"Хто? Бліде обличчя в рамці важкого запашного хутра, її рухи сором'язливі та нервові. Вона носить пенсне. Так: коротка мова. Короткий смішок. Коротке кліпання повік" — так починається психологічне есе "Джакомо Джойс" ірландського англомовного письменника Джеймса Джойса. Реальною основою сюжету є пережита закоханість автора у свою ученицю Амалію Поппер. Митець-новатор відмовився від традиційної манери оповіді, віддаючи перевагу "потоку свідомості", прийому, який дозволяв показати всю розмаїтість відтінків почуття ліричного героя.

 У творі Дж. Джойс провадить неспішну, дещо уривчасту оповідь про власні душевні переживання, про сплески емоцій від радості до болю, і саме тому есе має автобіографічний характер. На перший погляд, відсутність динамічних подій створює враження "розмитості" сюжету.

Уважно вчитавшись, ми бачимо: на перший план тут виходить образ Амалії, показаний у різних ракурсах. Ліричний герой не байдужий ні до зовнішніх, ні до внутрішніх рис дівчини. "Виплекана і визріла... повільно її бліді щоки запалюються привітним опалевим рум'янцем... вузол її волосся повільно розгортається і розсипається... довгасті повіки зненацька здригаються..." — так закоханий до нестями чоловік бачить свою ученицю. Уривчастість вражень героя; "безладність " його думок і переживань прекрасно передають його захоплення молодістю та вродою Амалії. В уяві читача постає образ тихої чорноокої дівчини, яка довірливо й зацікавлено дивиться на свого вчителя. Однак любовна ситуація, описувана Джеймсом Джойсом, є складною і суперечливою, адже виникненню взаємного почуття заважають численні табу. Суттєва різниця в життєвому досвіді, дистанція між учнем та ученицею, лірико-іронічне ставлення героя до своєї закоханості... Усе це надає зображуваному плину почуттів розмаїтості відтінків. В есе показані тільки окремі щасливі миті любовних взаємин, хвилинні спалахи почуття автора: "Розіп'ятий коханням?.. Обережніше, Джеймсе! її губи м'яко торкаються, її уривчасте дихання пронизує. Поцілувала". Дж. Джойс згадує і свої переживання під час того, як Амалію оперують. "Йду геть від її спустілого будинку. Відчуваю, що ще трохи й заплачу. 0, ні! Цього не станеться, в одну хвилину, жодного слова, жодного погляду. Ні, ні!" — пише він. Однак кохання знову квітне аж до повної вичерпаності почуттів.

 Бачимо, що у творі мало подій і на перший план виходить відтворення емоцій. Проте твір є автобіографічним у повному сенсі цього слова, адже наше життя складається не лише з ряду подій, а й душевних переживань, викликаних ними. Усе, що складається з низки фрагментів, є літописом історії одного кохання.

 Характерні риси поетики модерністських творів Джойса:

• “потік свідомості”,
• елемент пародійності й іронізму,
• яскраво виражена інтертекстуальність. 

Модернізм і авангардизм

Література ХХ ст. вражає розмаїттям шкіл, течій, напрямів. Але в ній є і те, що об’єднує, — любов до людини, уболівання за її долю, прагнення захистити, застерегти, зберегти її духовний світ, як і світ узагалі.

Свобода творчості привела до виникнення багатьох нових літературно-мистецьких течій нереалістичного спрямування: імпресіонізму, естетизму, сюреалізму, символізму, експресіонізму та інших. Сукупність цих течій дістала назву «модернізм» (франц. сучасний).

Одним із напрямів модернізму є також авангардизм (франц. авангард — передовий загін). Це радикальний напрям «революції в мистецтві», що об’єднує течії, які заперечують традиційну естетику, зображають дійсність у найбільш екстремальних формах. До авангардизму відносять футуризм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм та ін. Авангардисти експериментували з мовою, шукали нові стилі та жанри, проте їхні експерименти не завжди були вдалими. Найбільш оригінальними були пошуки Д. Бурлюка, В. Хлєбнікова (футуризм), П. Елюара (сюрреалізм), Г. Баля (дадаїзм).

Футуризм (лат. майбутнє) — одна з течій модернізму в літературі початку ХХ ст., принципами якої є руйнування норм морфології і синтаксису, звуконаслідування, використання образів-символів тощо. Футуристи закликали «додушити» буржуазну культуру, «скинути з пароплава сучасності» класиків, творити нову мову й нову літературу. Основоположником футуризму був італійський письменник Марінетті. У Росії футуристами були В. Хлєбников, В. Каменський, брати Бурлюки, В. Маяковський, в Україні — М. Семенко.

Кубізм, кубофутуризм. Прагнучи якось привернути до себе увагу, групи футуристів вигадували собі різні назви: в Англії з’являються вортицисти й імажиністи, у Франції — кубісти, пароксисти, симультаністи та ін. Кубісти в живопису, у скульптурі намагалися створити образи, які б розкладалися (чи складалися) на геометричні фігури.

Дадаїзм (франц. дитячий іграшковий коник, перен. — дитячий лепет) — авангардистська течія в літературі та мистецтві Західної Європи початку ХХ ст., що сповідувала нігілізм та антиестетизм. Дадаїсти зводили літературу до безглуздих словосполучень і звуків (дитячого лепету), живопис — до колажів із клаптів кольорового паперу, примітивних дитячих малюнків. До цієї течії належали французькі поети Т. Тцара, Л. Арагон, П. Елюар, німецький поет Р. Гюльзенбек.

Експресіонізм (франц. вираження) — одна із течій авангардизму, в основі якої лежить філософія інтуїтивізму А. Берґсона, згідно з якою мета мистецтва — не відображення дійсності, а «вираження» неповторного авторського бачення її. Для експресіоністів характерне лірико-суб’єктивне осмислення дійсності. Виник у Німеччині й Австрії.

Сюрреалізм (франц. надреалізм) — одна з течій модернізму, виникла у Франції. Ґрунтується на філософії інтуїтивізму, східних містико-релігійних ученнях та на фрейдизмі. Сюрреалісти закликали звільнити людське «Я» від «пут» матеріалізму, логіки, моралі, традиційної естетики. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу — сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік людської свідомості, осягнути безкінечне й вічне. До групи сюрреалістів входили письменники Ф. Супо, Р. Дено, Т. Тцара та ін.

Неореалізм (грецьк. новий, речовий) — течія в кіномистецтві й літературі, що виникла в Італії після Другої світової війни. Його характерні особливості — пафос суворої правди, достовірність зображення, повага до простої людини, використання розмовної народної мови, документалізм, відчутне ліричне «Я» письменника, який є свідком або учасником описуваного, прийоми кінематографічності.

Неоромантизм (грецьк. новий романтизм) — умовна назва естетичних тенденцій в європейській літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. Їх сенс полягав у відродженні певних рис естетики романтизму: культу героїки, уславлення мужності, утвердження нового героя — мужньої людини, життя якої пов’язане з ризиком та незвичайними пригодами. Найвиразніше виявився неоромантизм в Англії, у творчості Р. Кіплінга, Р. Стівенсона, А. Конан-Дойла, Г. Честертона, Е. Войнич.

Елітарна, елітна література (від франц. краща, обрана) — вишукана, формалістична, зрозуміла лише «обраним», окремим, підготовленим читачам.

Масова література. 1. Література, розрахована на масового, пересічного читача. 2. Твори, які за своїми художніми якостями не сягають рівня класики. 3. Низькопробна література, розрахована на низькі смаки читачів. У сучасній англо-американській критиці вона називається популярною літературою, у німецькій — тривіальною, у французькій — паралітературою (пара — подібний). Масова література неоднорідна. Є літературний «низ» і белетристика — середня ланка. Низ — це література, яка культивує аморальність, жорстокість, розпусту, грубий натуралізм. Белетристика — науково-фантастичні, пригодницькі, детективні та інші твори, які користуються популярністю в читачів і сприяють утвердженню в суспільстві загальнолюдських цінностей.

Г. Ібсен «Ляльковий дім». Аналіз твору

 Жанр — соціально-психологічна драма.

 Тема: духовне пробудження людини, її прагнення до вільного прояву себе як особистості.

Проблематика:

üпроблема моральної відповідальності людини за свій вибір і за інших людей;

ü«втрати ілюзій» під впливом обставин;

ü істинних і фальшивих ідеалів і цінностей;

üпроблема жіночої емансипації.

Конфлікт:

üсоціальний — зіткнення природних людських прагнень з нелюдськими, застиглими догмами суспільства;

ü сюжетний — таємниця і «кримінальний» учинок Нори як несвідомий виклик буржуазному життєустрою, його законам;

üпсихологічний — «пробудження» і духовна боротьба Нори, її бажання по- справжньому розібратися в житті, усвідомити себе як особистість.

Особливості композиції. (3 дії)

üП’єса має аналітичну композицію, що означає послідовне розкриття внутрішнього неблагополуччя і трагізму, які таяться під зовні пристойною оболонкою. Так поступово осягається внутрішня суть сімейного життя Хельмерів, на перший погляд, щасливого, але заснованого на неправді й егоїзмі.

üДія починається із зображення ілюзії щастя і закінчується його поразкою.

üДія п’єси розгортається протягом 3-х днів.

ü«Ляльковий дім» — це розповідь про сім’ю, про людей, які прожили разом багато років, але так і не зуміли стати щасливими — класичний зразок соціально-психологічної драми.

Центральна тема п’єси «Ляльковий дім» — становище жінки в суспільстві Сучасники сприйняли драму як маніфест фемінізму. Проблематика «Лялькового дому» не вичерпується «жіночим питанням»: йдеться про свободу людської особистості взагалі. У п’єсі компрометується не так «чоловічий світ», скільки суспільство 1870-х років, його норми і установки, мертві закони буржуазного світу.

üКомпозиція п’єси «Ляльковий дім» має аналітичний характер. Аналітизм її полягає в тому, що твір розпочинається показом зовнішньої ілюзії щастя, а закінчується катастрофою. Драматург доводить, що злагода, комфорт, у яких живуть його персонажі, а також нібито доброзичливі взаємини між ними є оманою. У такий спосіб він розкриває суперечності сучасного йому світу. Але драму Г. Ібсена називають не тільки аналітичною, але й інтелектуально-аналітичною, бо вона завершується інтелектуальним осмисленням персонажами власного життя. Проте герої Ібсена не є рупорами його ідей. Вони промовляють те, що диктує їм логіка власного характеру, психологічну глибину якого майстерно розкриває письменник.

Елементи сюжету «Ляльковий дім»

Експозиція: переддень Різдва. Хельмер призначений директором Акціонерного банку.  Нора весела, безтурботна й щаслива.

 Зав’язка: поява Христини (давньої подруги Нори), а потім Крогстада у Хельмерів. Христина за допомогою Нори одержує роботу в банку, а Крогстад з вини Торвальда її втрачає. Крогстад вимагає, щоб Нора вплинула на чоловіка.

Розвиток дії. Крогстад шантажує Нору. Танець Нори.  Хельмер одержує листа Крогстада.  Страх Хельмера за своє суспільне становище. Крогстад повертає боргове зобов’язання Нори.  Хельмер «пробачає»  Нору. Кульмінація. Ідейна дискусія між подружжям. Нора заявляє про своє право самостійно мислити, а не приймати усе на віру, робити вибір, а не жити за чиїмись правилами, вільно висловлювати свої погляди, а не залежати від чужих думок.

Розв’язка. Відкритий фінал. Щоб знайти себе і «стати особистістю», Нора залишає будинок і дітей.

Символіка драми «Ляльковий дім»

ü«Ляльковий дім» — це дім фальшивих цінностей, за якими крилися егоїзм, духовна порожнеча, роз’єднаність людських душ. У цьому домі не жили, а лише грали у кохання, шлюб, сімейну злагоду і навіть людську гідність і честь.

üЯлинка (була живою і красивою, і коли її зрізали поступово зав’яла) — подружнє життя Нори (ідеальні стосунки в родині були лише видимістю, насправді кожен із них, як Нора, так і її чоловік по-різному сприймали шлюб, і тому це призвело до трагічної розв’язки)

üМигдалеве печиво (спочатку їла ховаючись від чоловіка, потім — відкрито) — внутрішнє «я» Нори (героїня була для чоловіка лише «лялькою», але потім вона вирішила показати себе зовсім з іншого боку, на що не сподівався чоловік)

üОбраз Крогстада — неприємності (Нора грала з дітьми — і раптом зловіщою тінню з’явився Крогстад, який і розпалив вогнище у родині)

üОбраз тарантели — передчуття невідворотності катастрофи (Нора танцювала, переживаючи глибокі душевні страждання, вона зрозуміла, що наближалася страшна гроза; танок за контрастом підкреслив напругу душевних сил Нори, адже вона танцювала у той момент, коли вирішувалася її доля)

üМаскарадні костюми — ролі і маски героїв (зокрема Нори) у реальному житті (настане час, коли маски необхідно буде зняти, тоді настануть справжні неприємності, вирішити які швидко буде просто неможливо)

Втілення рис “нової драми” в “Ляльковому домі”: 

а) внутрішня дія;

б) “дотекстова” зав’язка конфлікту;

в) неоднозначне, дискусійне ставлення до героїв і проблем твору;

 г) відкритий фінал.

Сюжет драми «Ляльковий дім»

  Дія відбувається в будинку Хельмера перед Різдвом. Нора повертається з міста з подарунками для сім’ї, чоловік докоряє її в марнотратстві: він лише недавно отримав посаду директора банку, і платню йому підвищать тільки через три місяці, а жити в борг для нього абсолютно неприйнятно. Нора, «марнотратчиця», «пташка», «білочка», як кличе її Торвальд, у відповідь тільки віджартовується, вона виглядає безтурботною і легковажною. Приїжджає давня подруга Нори фру Лінне: після смерті чоловіка вона залишилася без засобів до існування і змушена шукати роботу. Нора розповідає їй, що, коли Торвальд був хворий, їй довелося зайняти грошей, щоб за порадою лікарів відвезти його на рік до Італії. Тепер вона змушена виплачувати борг, але розповісти про це Хельмеру не може: він думає, що гроші позичив батько Нори. Тепер вона змушена відмовляти собі у всьому і займатися дрібним підробітком. В цей час до Хельмер приходить Крогстад — саме у нього Нора позичила гроші. Хельмер позбавив Крогстада місця в банку, і тепер той просить Нору вплинути на чоловіка, погрожуючи їй викриттям. До того ж Нора підробила підпис батька на векселі, і Крогстад знає про це. Нора чесно намагається умовити чоловіка залишити Крогстада, але той не погоджується, до того ж на це місце він вже взяв фру Лінне. Зрозумівши, що нічого не вийшло, Крогстад залишає в поштовій скриньці лист для Торвальда, в якому описує ситуацію з боргом Нори. Нора вигадує всілякі приводи, щоб не пустити Торвальда до поштової скриньки. Фру Лінне, прагнучи допомогти Норі, відправляється до Крогстаду: виявляється, колись вони любили один одного, але вона вийшла заміж за іншого, більш забезпеченого. Тепер фру Лінне пропонує «протягнути один одному руки»: їй хочеться жити заради когось. Крогстад щасливий і готовий навіть забрати свій лист, але фру Лінне вмовляє його не робити цього: вона вважає, що таємниця повинна розкритися. Торвальд і Нора повертаються з різдвяної вечірки, і нещасливий лист нарешті витягується з ящика. Торвальд розгніваний, він називає дружину лицеміркою, брехухою, злочинницею, каже, що не довірить їй виховання дітей. Тут же служниця приносить ще один лист: Крогстад повернув розписку Нори. Торвальд щасливий, Нора для нього знову перетворюється на «невсипущу-пташку», «голубку». Однак Нора заявляє йому, що йде з дому: «Я була тут твоєї лялечкою-дружиною, як вдома у тата була татовою лялечкою-дочкою <…> Я думаю, що перш за все я людина, так само як і ти, або, по крайній міру, повинна постаратися стати людиною <…> я не можу більше задовольнятися тим, що говорить більшість і що говориться в книгах. Мені треба самій подумати про ці речі і спробувати розібратися в них ».